• 29.07.2013

    Старий дуб

    Панімаш Петро Іванович

    Панімаш Петро Іванович

      СКУЧИВ ЗА МАМОЮ Забрали мого старшого брата Сашу у м. Жданов,  так тоді Маріуполь називався, забрали у ФЗУ . Тоді таких підлітків силою відривали від сім'ї. Приїхав у село міліціонер і забрав двох юнаків. Ми дізналися де вони знаходяться, як отримали від Саші  листа. Саша пише, що навчається у ФЗУ на теслю, що йому видали             новий одяг. Мама заплакала, та й говорить: “Ну, що ж раз навчають, буде при ділі. Він не лінивий. З голоду не помре.” Пожурилися ми пожурилися, та з тим і примирилися. Мамі було важко без Саші. Він був у неї незамінний помічник. Через декілька місяців приїхав Саша.  На ньому була чорна форма і картуз на якому закріплена ніби клеймо емблема робітника. Я і мої товариші щиро заздрили Саші, і з радістю надівали його картуз на свої голови. Мама ж при зустрічі, з несподіванки вдарила руками об поли, скрик- нула:  “Саша! Синок! Ти, напевно, втік додому?” Саша тоді не сказав мамі правду.   “Ні, мамо, я не втік, мене відпус- тили на тиждень, побачитися з вами”, -запевнив він,-я дуже скучив за вами.  Дома такий смачний борщ і молоко в нашої корівки аж солодке, а в ФЗУ в тарілці якась юшка плаває, через яку видно дно тарілки, а від молока завжди живіт болить, я навіть дивитися на нього боюся”.   Саша розповідає нам про своє життя і ми йому віримо, бо він такий худий, аж просвічується, як та юшка, яку він їсть у ФЗУ.  Побув Саша з нами чотири дні. Мама напекла йому коржиків, засмажила курицю, поклала в торбу кусень сала, хліба, цибулі і відправила знову в Жданов. Насилу дочекалися від Саші листа, в якому він пише, що доїхав благополучно і продовжує навчатися, що після навчання їх від- правлять на будови м. Жданова.  Після такого листа у нашої сім'ї було ніби свято.   Ще б не радіти, наш Саша, наш син і братик, Силою відірваний від нас, живий, і здоровий, доїхав благополучно, і нас повідомив, що в нього все гаразд. Від того дня, як ми одержали повідомлення, що наш тато загинув, мама співала якісь журливі пісні і плакала. Цього дня маму ніби підмінили. Як завжди прийшовши з ферми (мама працювала у колгоспі свинаркою), вона сіла за прядку і заспівала веселої пісні.  Від радісної звістки і лихо не лихо. Невдовзі наша радість була засмучена викликом мами до суду. 185     Принесла додому заплакана мама сумну звістку. Розповідала мама; що суддя Шкуропій, (треба ж таке прізвище дати) за оту чорненьку форму, в отій тарілці юшки побачив на дні таку суму, що моїй мамі треба продати хату і корову, продати мене і мою сестричку Настю, але й цих грошей не вистачить щоб розрахуватися з ФЗУ, директор якого подав на маму заяву до суду за те, що Саша ніби втік з училища. Мама на колінах стоїть перед суддею, цілує йому руки, обливає слізьми підлогу, просить помилувати, не продавати нашого господарства. Дає судді листа від Саші, щоб він переконався, що Саша в училищі продовжує навчання. Та не даремно суддя має таке прізвище (Шкуропій) , у нього, напев- но, і предки були шкуродери чи шкуропії. Він обізвав маму ворогом народу, пообіцяв посадити, а поки що вигнав з кабінету.   Судовий виконавець, Олексій Нестерович, радить мамі написати до Саші листа з проханням узяти довідку, що він навчаеться у ФЗУ яку надіслати нам.  У відповідь Саша пише, що він навчається, але довідку директор чомусь не дає. Ми знову в листі Саші пояснюємо, що без довідки суд продасть наше господарство.   Поки ми вели листування, час минув. Прийшов до нас судвиконавець і попередив:  “Не буде завтра довідки, ваше господарство стає державним.  Або довідку пред'явіть, або гроші заплатіть, або продадуть усе”. Знову ми шлемо до Саші листа, в якому слізно просимо: “Стань на коліна перед директором і проси довідку, бо завтра нас виженуть з хати, заберуть корову, а для нас корова — це наше життя. Ми віримо, що ти навчаєшся, та суддя без довідки не вірить”. Мама, вночі відвела корову, за десять кілометрів, до своїх батьків. Судвиконавець доповів судді, що в нас зникла корова. Після такого випадку судвиконавець кожного дня відвідував нас з бажанням побачити корову, бо хата наша була така розвалюха, що ніякої цінності не мала.  Поки ми “шукали”корову, Саша прислав довідку.   Олексій Нестерович замість корови підніс Шкуропію довідку, а мама “знайшла” корову і привела її додому. Дякуючи Богу, все обійшлося добре.     186       ВИРУЧИВ Повернувшись з війни, мій дядько, Олександр Прохорович, працював слюсарем на МТС (машинотракторна станція). Дядько Сашко був фахівець з великої букви.  Його розум і умілі руки жодного разу не підвели при виконанні будь-якої роботи. Він мав справу з сільгоспмашинами, знав столярство і покрівельну справу.   Дядьку Сашку, з його золотими руками і щирою любов'ю до роботи, в ті часи не було ціни.  Кожний голова колгоспу намагався переманити його до себе.  Та дядько Сашко не піддавався ніяким солодким обіцянкам.   Одного дня, ранньої весни, він, отримавши чергову профвідпустку, іде Митлашівкою додому. Під ногами наше рідне-українське бездоріжжя, бруд по коліна. Тільки й добра, що вітер з дощем не в лице, а в спину попихає, все-таки легше іти.  Сьогодні дядько Сашко іде додому з грошима. Він одержав зарплату і відпускні.  Ідучи калюжами, він складає план на завтра.  --Завтра розрахуюся з державою за податки, а на решту грошей щось куплю дочкам Марусі та Олі. При згадці про діток на обличчі дядька Сашка з'явилася посмішка. Замріяний своїми турботами, незчувся як з ним порівнявся віз. Відірвався від своїх думок тоді, як почув:  “Тру-у-у, а сідай браток, я тебе підвезу”.  Дивиться дядько Сашко, а перед ним на возі сидить Яків Іванович, голова колгоспу з їхнього села. Далека дорога дозволила їм довгу розмову, навіть усно склали угоду. Яків Іванович як почув, що дядько Сашко у відпустку йде почав його просити: “Виручи мене братіку.  Допоможи мені будь ласка. Весна почалася, а в мене дві сівалки не відремонтовано”. Зробив дядько Сашко ці сівалки за десять днів. Записали йому пятдесят трудоднів і подали позов до суду за не вироблений мінімум трудоднів.  Суд виніс вирок. Працював мій дядько Сашко у колгоспі ще пів року примусово. Такі тоді були закони і таким було тоді наше життя. Така була честь і совість нашої епохи.   ОБМАН У мої юні роки радянська пропаганда зуміла проникнути в мою молоду ще не зіпсовану душу. Комуністична ідея мені дуже сподобалася.  Тим більше, що “щасливе майбутнє” можна було бачити на кожному друкованому аркуші паперу.  Скрізь була перевага комунізму над прогнившим 187       капіталізмом.  Ця комуністична трясовина затягла мене по самі вуха.  Мій розум не усвідомлював того, що я працюю по двінад= цять, а інколи й більше годин на добу і не маю в що одітися, що в селі немає радіо, освітлення, що на все село лише один вело- сипед (у головбуха Сашка Харитоновича). Я вірив нашій пропаганді і проклинав “гнилий капіталізм”, бо був упевнений, що в Америці є обездолені, які живуть за межею бідності.  Я готовий був віддати американському безробітному “жебраку” свою єдину фуфайку, у якій я ходив на роботу і свято тільки б полегшити життя американського бідняка. Я тоді не знав, що американський безробітний проти мене є багач, що він одержує допомогу від держави за місяць більшу ніж я маю заробітну плату за рік.  Я тоді не знав, що це я живу за межею бідності.  Я навіть не знав, що є така межа, за якою прожили мої батьки, а зараз живуть мої діти і якщо ми будемо мовчати, то в злиднях будуть жити і наші онуки.   Страшно навіть подумати. Був я молодий, енергійний і обманутий засобами масової інфор- мації.  Ця інформація допомогла затягнути мене у комуністичне болото.  Був я в компартії одинадцять років, а розчарувався тому, що вони одне говорять, а зовсім інше роблять. Думав раніше вийти з рядів компартії та не получалося. Мої погрішності, несплата внесків, хрещення дітей у церкві, давали мені лише догани, а про виключення не було й мови. Був у нашому цеху партсекретар Петро Павлович.   Я знав, що він любить оковиту.  При Брежневу всі пили.  Тоді масову п'янку влаштовували.  Запропонував я Петру Павловичу пляшку горілки за те, що він допоможе мені вийти з партії. Розпили ми ту пляшку, а на другий день читаю оголошення,будуть розбирати мою персональну справу. Петро Павлович зачитав зібранню всі мої недоліки, так як ми домовилися і запропонував виключити мене з компартії. Комуністи сприйняли почуте з обуренням.  Справа дійшла до  абсурду. Звиступів я зрозумів, що з компартії треба виключати не мене, а Петра Павловича.  Петро Павлович розгубився.  Він утратив контроль над собою і зібранням.  Треба його виручати. Попросивши слово я заявив: “Простіть мені товариші, але я дійсно грішний перед вами, мені соромно бути разом з вами, чистими душею і вчинками людьми”.  Слухаючи мою промову, на мене дивилися такі ж раби, як і я, які ще не розуміли, що вони потрапи- 188       ли в павутину брехні, з якої їм треба рятуватися. З уст виступаючих я чув умовляння, погрози і навіть співчуття. Очаковський, робітник: “Ето отразітся на твоіх дєтях”. Помагайбог, робітник: “Тобою займеться КГБ”.  Щербаков, начальник: “Да отпустіте ви человека, ведь он просітся”. В ті часи так поглумитися над КПРС, коштувало б мені і Петру Павловичу дуже дорого.  Викликали мене у партком  об'єднання. Почали мене захищати.  “Ми не дозволимо вашій парторганізації вас ображати.  Ми Петру Павловичу оголосимо догану”. На моє зауваження, що я дійсно не ходжу на політнавчання, бо я бачу зовсім інше, реальне життя не таке, яке мені внушають. Що я похрестив у церкві своїх дітей, Що я п'ю горілку. Та в них на всі мої гріхи є відповідь:  “Горілку всі п'ємо. Діти і в нас хрещені (таємно).  Ваша справа про хрещення дітей лежить під сукном і про це ніхто не дізнається.  Так що ідіть і спокійно працюйте.  Ми рішення партзборів відміняємо”. Я не погодився з таким рішенням, доказуючи, що я винен перед компартією і моя совість не дозволяє мені бути серед передових людей нашого “щасливого” народу. Я радів, що мене виключили з компартії самої брехливої організації.  Найбільше моє бажання, щоб засоби масової інформації були дійсно народними.  Незалежними ні від президентів, ні від партій.  Щоб це була держава в державі, як церква.  Щоб говорилася і друкувалася лише правда, навіть гірка.  Тоді буде почута правда, кому задумалося підняти ціну на цукор, яким забиті комори, який крім нас ніхто не купляє. У лісосмугах знаходять викинуте м'ясо, ковбасу, тушки курей. Все це робиться, щоб утримати ціну, і її утримують. У нечистих руках знаходиться енергопостачання країни. Незабаром піднімуть вартість хліба, молока, яєць. Буде ще гірше коли хтось з влади додумається ввести податок на користування сонцем, повітрям навіть життям. Усі чиновники, навіть перекупники на ринку налаштовані, щоб обдерти людину.  Банки -шахраї привласнюють заощадження людей. Селянам роздали колгоспне майно, яке шахраї за безцінь забрали. Земельку людям роздали, а врожай з неї орендарі забрали. Робітникам не хочуть дати хорошу зарплату за чесну працю. Пенсіонерам не хочуть дати пристойну пенсію для хорошого життя. Зробили самий мінімальний прожитковий рівень людини. 189       Ціни на товари і продукти вищі ніж у Європі. Мені соромно за свій народ. Кучка злодіїв зробила мільйони україн ців злиднями, жебраками, а самі стали мільярдерами. Терпіть осли, терпіть козли, терпіть і ви, дурепи вівці. Чому терпіти мусите ви, народ, що зветься українці.   ГРОШІ  І  ДІТИ За сотню кілометрів від обласного центру, над тихою  річечкою, в зелених та квітучих садах, ніби ховаючи від людського ока білень- кі  хати, стоїть таке ж красиве і тихе село, як ійого мешканці. Тут з дитинства люди привчаються до важкої хліборобської праці. Кожна дитина знає, що коса любить розумного, а ціп здорового, що коса любить росу, а ціп любить сонце, суху погоду. Жили в цьому селі Петро та Наталка. Мали вони трьох синів-красе- нів.  Мати навчила своїх синів білизну прати і рушники вишивати, Посуд мити, і хату білити.  Батько навчив  своїх синів працювати пилкою та сокирою, вилами,та граблями і всім іншим. Такими дітьми в селі не могли налюбуватися. Війна забрала наших батьків.  Не повернувся з війни і їх батько. Хлопці, приучені з дитинства до роботи, допомагали мамі дома і в колгоспі.  Тітка Наталка, невтомна ластівочка, дала своїм синам вищу освіту.  Вони роз'їхалися по різних містах області. У кожного своя сім'я, свої діти, свої клопоти. Кожний запрошує маму переїхати  до нього жити, а хату продати. Навіщо їй на старість господарські клопоти. Та не лякали стареньку домашні клопоти.  Вона лякалася жити одинокою у здоровій хаті.  Немає до кого навіть заговорити, хіба що до кота, який вечорами спокійно спить на лежанці. Лякала стареньку ще й думка, що колись помре і ніхто не знатиме. Тому й вирішила притулитися старістю до когось із своїх синів. На хату трапився гарний купець, який залишив собі і кота. Продала за великі гроші, бо господарство було дуже хороше. Попрощалася з ріднею, з сусідами, з селом і селянами, та й по- їхала потягом до старшого сина.   У вагоні розмовляла з людьми, та й призналася, що продала хату і їде до старшого сина жити. У мене дуже хороші діти, але на душі якось лячно, ніби якась невпевненість огортає мене.  Один чоловік порадив їй, щоб вона почекала віддавати синам гроші виручені за хату. Як приїде до сина, щоб заплакала і сказала, що в неї у потязі 190       украли гроші.   Старший син поцілунками зустрів свою маму і невістка  ніби чергу відбула, торкнулася бабиної щоки. Хотіла баба Наталка поцілувати онука, але цей парубійко від- вернувся від баби з незадоволеним видом і запитав ніби в чужої: “В чом дело?”  У старенької ніби блискавка пронизала серце. Вона гірко заплакала, поливаючи слізьми свій одяг і килим, що лежав під ногами, який вона недавно їм купила. Син запитав: “Чому вона плаче?”  Ніби хтось їй підказав, вона згадала чоловіка в потязі, який радив їй сказати сину, що в неї украли гроші виручені за хату. Перший раз, за все своє життя, вона сказала неправду. Вона обманула свою дитину, свою кровиночку, і це завдавало їй ще більшого жалю.   Коли ж вона трохи вгамувалася, то по- чула від невістки: “Такій роззяві місце в приюті.” Син навіть не заступився.  Ніхто не запитав чи вона їсти хоче, чи може хоче відпочити.  Того ж таки дня старенька поїхала до середнього сина, який мешкав за тридцять кілометрів. Та коли середній син дізнався, що в матері украли гроші, за хату, він запросив до себе своїх братів на розмову. Вирішили, що мати буде жити, по черзі, у кожного по місяцю. Поки домовлялися, ледь не побилися.  Мати не витримала та- кого позору, сказала, що йде у будинок пристарілих, не хоче бути їм тягарем.  Якби вони тільки помирилися і більше не сварилися.  Забрала свій вузлик та й пішла на вулицю. Ніхто з синів навіть не спробував її зупинити, а вона аж до авто- бусної зупинки ішла і оглядалася, надіялась, що хтось її дожене і попросить вернутися, не діждалася. На автобусній зупинці сіла на лавку відпочити, та як згадала своїх синів, знову заплакала, залилася гіркими слізьми. Плаче старенька, за сльозами світу білого не бачить.  Тільки бача- ться їй її безпорадні, злі сини, а які ж були хороші діти.  Хто ж це їх так знівечило.  Як же я помилялася, що учила їх роботу робити, Та не навчила людей любити.   Навіть рідну матір не пожаліли. -Що це ви бабусю плачете, яке у вас горе, що у вас болить?- Ніби з далекого неба почула убита горем старенька.   Перед нею стояли двоє молодих людей.  --Мені немає де жити —промовила старенька і знову гірко заплакала.   --Ходіть з нами, бабусю, буде- те нам донечку доглядати, а я піду працювати, в гурті легше буде жити —промовила молода жінка.  Послухалася баба Наталка, та 191       й пішла до молодих людей дитину глядіти. Через півроку до баби Наталки прийшов середній син.  Він учи-- нив сварку з молодими людьми, що ті нічого не платять матері за роботу.  Баба Наталка, як почула сварку сина з господарями, присоромила сина і прогнала геть.  Знову живе спокійно їхня збір- на сім'я, бабин син більше їм не докучав. Молоді полюбили бабу Наталку і називають її мамою, а маленька Світланочка - бабусею.   У сім'ї панує любов і злагода. Прожили вони у чужому  тимчасовому житлі більше двох років. Одного разу баба Наталка випадково підслухала розмову Іванка та Галинки, так вона їх називала.  Вони хотіли б купити будинок, але в них не вистачає коштів і немає в кого позичити.   Дружина каже чоловіку: “Забудьмо про цей будинок, ще рік чи два попра- цюємо, тоді купимо.”  Баба Наталка просить їх:  “Поведіть мене до того будинку.   Я хочу його оглянути чи він гарний, чи міцний, чи в хорошому місці стоїть”.  Бабі Наталці дуже сподобався буди- нок.  Він гарний, міцний і в хорошому місці стоїть.  Тоді віддала вона гроші, виручені за хату, чужим дітям, які стали їй ріднішими за її синів.  У купленому будинку прожила баба Наталка ще років двадцять і була щаслива, що зустрілася з хорошими людьми. Дожила вона до глибокої старості, а коли помирала то покликала до себе всю свою родину, Іванка, Галинку і Світланку, яка тепер доглядала бабусю і майже не відходила від неї.  Ось останні слова баби Наталки:  “Дорогі діти. Я все життя дякувала бога, Що він звів нас.  Зараз я від вас відходжу і хочу подякувати вам, Що ви такі хороші люди. Вона тричі їм подякувала і тричі попросила у них прощення. Вони плакали стоя перед нею, тричі дякували їй, а також тричі просили у неї прощення.  Помирала баба Наталка у повній свідомості, але ні словом не обмовилася про своїх синів, ніби їх у неї ніколи і не було.  Померла вона легкою, безболісною смертю, ніби заснула.   Така її доля.   НЕ БУЛО НА МОЛОЦІ. . . Невигадана історія Після воєнної розрухи жили ми бідно прибідно.   У воєнні роки все,  що люди придбавали своїми мозолями, віддавали на фронт. І це було справедливо, бо треба було боронити батьківщину від лютого ворога.   Після війни всі наші здобутки йшли на відбудо- 192       ву розбитої, спаленої, сплюндрованої ворогом батьківщини. Потім всі наші здобутки витрачалися на новобудови гіганти, на підтримку комуністичного ладу інших держав.   Ми, громадяни Радянського Союзу, небачивши ніякої перспективи на майбутнє, жили від зарплати до зарплати.  Підігрівали себе алкоголем, веселилися і не думали про завтрашній день.  Віра в Бога забо- ронялася від чого люди робилися одні байдужими до всього, інші жорстокими до всього і всіх. Хочу з вами поділитися тим, що мені розповів мій знайомий В.Н. Василь, як і всі інші люди, працював, мав сяку-таку зарплату, сяке-таке господарство.  Любив випити, побути в компанії бо любив людей, та й сам був веселої вдачі. Василева дружина, спокійна, лінива і неохайна жінка, готувалася стати мамою.  Все, що вона робила, робила як небудь, якби день до вечора.  Василь часто проклинав свою долю, але змінити її так і не рішився.  Народила вона семимісячного сина Іванка, яко- го дякуючи медикам виходили.  Ріс Іванко не по днях, а по роках. Ростом йому не поталанило, але був він надзвичайно жвавий і в деякій мірі, своїми видумками, перевершував своїх ровесників. Такій дитині показати правильну дорогу в життя, не відпустити його за течією вулиці, було б великим щастям. Та батьки і самі не знали правильної дороги в житті. Пішов Іванко перший день до школи.  В той день було прохолод- но, тому мама одягла на нього новеньку куртку і повела свою крихітку в перший клас.  Зі школи Іванко повертався сам, без мами І без куртки.  Купили йому знову куртку, але через тиждень на куртці не було жодного гудзика.  Батькові сказав, що гудзики від- різали старші хлопці.  Батько повів його до тих хлопців, а хлопці сказали, що він програв їм гудзики.  Перший раз Іванко відчув лозину на своєму тілі.  Батько пояснив йому, що він б'є його за брехню та азартну гру.  За свої дії людина повинна відповідати. Не просись, а терпи і учись, щоб потім думав, що робиш. Було Іванові вже чотирнадцять років. Прийшов до них хлопець старший за Івана.  Василь насторожився і поцікавився у хлопця хто він, і що йому потрібно від Івана.  З'ясувалося, що той хлопець украв мопеда у п'яного чоловіка, який безтурботно спав у бур'яні. Цей хлопець попросив Івана заховати мопед, а зараз прийшов, щоб забрати цей мопед.  Батько жорстоко побив Івана за те, що він веде дружбу з поганими людьми, що він їх слухається і не думаю- 193       чи виконує їх злодійські вимоги.  Василь вимагав від сина, щоб той ріс чесною людиною, не крав, не брехав, не лінився.   Він ставив сину за приклад хороших людей, які за свої хороші вчин- ки мали повагу в селі.  Син слухав батька, погоджувався з ним, але як тільки залишався без батька, його розум налаштовувався на якусь підлість.  Коли батько збирався побити його за якусь про- вину, він криком кричав, заливався слізьми, просився і клявся, що більше не буде робити шкоду.   Батько йому вже не вірив, але робив вигляд ніби вірить і не бив.  Іван забував, що від нього вимагають, за що карають і робив ще гірші вчинки.  Поки Іван закінчив дев'я- ть класів, то своїми вчинками ледь не звів батька зі світу. Для Василя найгіршим було, коли хтось запитував:  “Це твій син таке утнув?”  У таку хвилину Василь рад би був провалитися крі- зь землю.  Ріс Іванко, як той бур'ян, який приносить одні збитки. Його розум дбав, щоб поїсти, погулять, поспать, та якусь пакость зробити, щоб на все село слава пішла.  Коли батько був на роботі, приходили люди скаржитися на Івана.  Мати скаржників робила винними, а Івана завжди захищала. Батьку ставало відомо, що син щось погане вчинив через тиждень, а то й більше. Сліпа материнська любов, а вірніше жалість не давала їй бачити ту трагедію, яка чекала її сина в майбутньому.   Ця обманчива любов до сина зіпсує синові усе подальше життя. Мати піклувалася, щоб її син був ситий і довго спав, бо й сама любила поспати. Василь говорив дружині, що сина треба любити, а не жаліти, бо своєю жалістю ти його робиш калікою,  Дружина не розу- міла чоловіка.  Вона завжди йому говорила: “Василю, це ж наш син.  Чому ти його ненавидиш?  Ти йому ніби не батько, бо ставишся до нього ніби до ворога.  Мати, засліплена любо- в'ю до сина, не бачила, що її син росте ледарем, гулякою і брехуном, а батько від цього ще дужче злився. Він не розумів як можна відкрити дружині очі,щоб вона розуміла і не заважала,а допомагала виховувати сина. Після закінчення дев'ятого класу, Іван поступив навчатися на трактористи, але й там показав свої найгірші здібності. Василь добре знаючи свого сина, часто провідував його в училищі.   Поїхав і цього разу, щоб переконатися чи син нав- чається, чи б'є байдики.   Він хотів почути від викладачів їхню думку про сина, бо в його душі до сина не було ні довіри, ні 194       спокою.   Зустрівся Василь з класним керівником, той говори- ть, що Іван міг би краще навчатися, але не хоче.   Його ще мож- на терпіти, є діти гірші, які зв'язані з крадіжками, а Ваня і про вас турбується.   На тій неділі відпросився, щоб вам допомогти будуватися.   Від почутого, Василя ніби напругою пронизало. Він зблід і відчув, що йому нічим дихати, і не тримають ноги. Учитель побачив, що з людиною негаразд, підтримав його. Василь сказав, що вони давно побудувалися, а Івана взагалі дома не було.   Повернувся Василь додому з таким відчуттям ніби йому хтось у душу наплював.   Чужі діти підказали, що бачили Івана на сільському пляжі.   Пішов Василь до Дніпра, щоб знайти сина, та тільки марно ноги набив, шукаючи сина до пізнього вечора.   На слідуючий день, Василь приходить з роботи, а на нього чекає запрошення у міліцію.   Не заснув Василь тієї ночі, все перебирав у голові, що міг накоїти син. У міліції сказали, що Іван украв чужу машину і на ній приїхав до училища.   Василь хотів побачитися з сином, поговорити, але в міліції сина не було.   Він залишився  в училищі. Нехай навчається.   Так  сказали в міліції.   Знову Василь їде за сотню кілометрів, до училища, але й там сина немає і ніхто не знає де він.   Василь звернувся по допомогу в міліцію, а там сказали, щоб шукав сам свого сина, поки він гіршого не накоїв, в ми його  шукати не будемо. Василя лякала думка, що син знову викраде автомобіль у якогось роззяви і зробить аварію де загинуть люди.  Він не визнавав Бога. Був затятим атеїстом, а тепер став на коліна у кімнаті перед схід- ним кутом, бо не було в хаті образа Бога, і став просити: -Господи Ісусе Христос, я дуже грішний перед тобою.   Покарай мене всією своєю силою, але відведи мого сина від злого поступка. Телефонував Василь до своїх родичів, що мешкають у інших областях, але Івана у них не було. У п'ятницю, перед заходом сонця, прийшов сусід і говорить:  “А поглянь, ніби твій Іван іде від лісо- смуги.   Василь як побачив, що його син іде додому, у нього ноги, від несподіваного щастя, поробилися ніби ватяні.  Перестали слухатися.  Він у душі радів і в той же час мало не плакав від обра- зи, яку йому завдає рідний син, через якого йому соромно дивитися людям у очі.   Василь зустрів сина дуже спокійно, ніби той нічого поганого й не зробив, а як зайшли в хату повів таку розмову: «Сину, ти вже дорослий і повинен розуміти, що ти робиш, бо за 195       свої поступки, рано чи пізно, а доведеться відповідати. Те, що ти не хочеш навчатися, колись відіб'ється на твоєму житті. Те, що ти стаєш злодієм, зробить тебе в'язнем, калікою, або вза- галі відбере у тебе життя.   Я не стану карати тебе за кражу авто- машини, але хочу попередити, якби той чоловік упіймав тебе в машині та відкрутив твою нерозумну голову, я б просив суд його простити.   Хочеш жити то не крадь, бо хтось уб'є. Після такої розмови Іван перестав красти, навчатися не захотів. Пішов у колгосп працювати.   Батько радів, що син принесе хоч яку-небудь користь для суспільства.   Але гірко розчарувався, коли дізнався, що син ніде не працює, а ходить щоранку до коню- шні гуляти.   Потім почали приходити люди і вимагати від батька гроші, які Іван у них позичав.   Василь повертав людям гроші, Лаяв Івана і скреготів, від люті, зубами, коли дружина казала: -Потерпи, він переросте.  Це ж наш син. Василь з полегшенням зітхнув, коли Івана забрали до війська. Він надіявся, що син у війську не тільки змужніє, загартується, а й розуму набереться.   Та кажуть, як не було на молоці, то не буде й на сироватці.  Приїхав до батьків офіцер і повідомив, що Іван утік з армії.  Василь місця собі не знаходить, допекли синові витів- ки.   А дружина, ніби нічого й не сталося, говорить:  “Терпи батьку, це ж наш син”.  -Щоб ти з ним крізь землю провалилася-думає Василь.   Сина дві доби не було в розташуванні.  Десь шлявся. Відслужив  Іван у війську свої два роки і повернувся додому. Через місяць після служби, познайомився з дівчиною приваб- ливої зовнішності і привів її до батьків.   За розмовою Василь визначив, що ця дівка нічим не відрізняється від Івана. Своїми враженнями він поділився з дружиною.   Дружина обурилася, мовляв,- коли ти перестанеш ненавидіти сина, якби ти був путній батько, ти б йому щастя бажав, а ти йому зло робиш.   Чоловік замовк, не захотів перечити дружині. Вечором ідучи на нічну зміну, він сказав дружині: “Не здумай оставити цю дівку на ніч”, та й пішов на роботу. Працювалося Василю в ту ніч дуже погано.   Його не покидала думка про сина і ту дівчину.   Ніхто не знав хто вона і яка вона людина.   Василів розум підказував, що вона як і син Іван зіп- сована материнською любов'ю, неправильним вихованням. Був один ідіот у сім'ї, а може стати двоє. Ранком повернувся Василь з роботи і очам не повірив.  Заходить 196       у хату, а йому на зустріч з синової кімнати виходить у нічній сорочці красуня Маня.   -Здрастуйте тату -  привіталася вона. -Здорова була, але я тобі не тато -  відповів Василь.   -У нас, батькова дочко так не роблять, як ти робиш.   Це велика ганьба, коли дівка до весілля в однім ліжку з парубком.   Якби в тебе були совість і розум, ти б так не зробила. -Ми з Ванею вирішили одружитися -  промовила вона. -  Ви з ним два дні як знайомі.  - Відповів їй Василь і пішов на кухню, щоб поговорити з дружиною.   -Як ти могла допустити, щоб незнайома людина спала з сином.   Може вона наркоманка, або злодійка яку розшукує міліція.   Може вона заразно хвора, чи вагітна і хоче повісити свій гріх на нашого нерозумного сина. Ти їй у цьому допомагаєш.   Ти думаєш як блищить то й хороше. Блищить і погане.   Згадаєш мої слова нерозумна жінко. Не вдалося Василю переконати дружину, що в розумних людей так діти не одружуються.   Відтоді пройшов тиждень. Дружина повела розмову, що треба їхати до свахи на заручини. -Ти при своєму розумі?  -Запитав її Василь.   - Роби зі своїм сином, що вам заманеться я вам перечити не стану, але мене в цю авантюру не втягуй.   Я не хочу, щоб з мене сміялися люди. Після такої розмови, в їх сім'ї майже кожного дня була сварка. Нарешті Василь підкорився і весілля відбулося.   Пожили місяць разом, а потім невістка забажала відокремитися.   Батько не став їм перечити.   Пішли до чужих людей на квартиру, але й там їм стало незручно.   Через місяць переїхали в інше село де у Василя була хата і огород.   Василь здогадується чому невістка хоче жити як найдаі від свекрів, але мовчить і виконує всі їхні бажання. Забезпечив їх вугіллям, дровами і всім необхідним, тільки живіть та Бога хваліть.  Та їм і там стало нудно жити. Зимою приїхав Іван до батьків, повідомив, що Маня поїхала до мами.   Переночував, а ранком поїхав додому.  Та не додому він потрапив, а до тещі.  Через добу син знову приїхав до батьків з новиною.   Маня народила Петруся.   -Щось дуже рано вона народила.-  Зауважив батько.   -Чужу дитину вона тобі родила, бо від тоді, як ти її зустрів, минуло шість місяців, а вага дитини по- казує, що він родився вчасно.   -Всерівно я їх не залишу.  -заявив син.   - Я хвалю цей благородний вчинок,- зауважив батько, - але вона могла обійтися без брехні.   Сім'я, яка утворюється на брехні не довговічна.  Вона як трюхла нитка, скільки її не звязуй, а вона 197       всеодно порветься.   Недовго Маня жила у своєї матері. Через місяць приїхали до Василя на постійне проживання Свекри хоч і знали, що онук не їхній, але і словом не обмовилися, І виду не подали, а тішили Петруся, і самі тішилися біля нього як біля рідного.   Мані чогось не вистачало, вона часто сердилася на Івана, хоча Іван вів себе як найкраще.   Її щось мучило, вона ніби кудись рвалася, а її щось тримало, щось заважало.   Після чого вона на Іванові згонила свою злість.   Василь дивиться на цю вродливу молоду жінку і йому бачиться пташка, що потрапила в клітку.   З якої вона вільно вилітає, але ж сама в неї і влітає. У вчинках Мані батько бачив ненависть невістки до їхнього сина. Батьки терпіли, не втручалися у їх відносини.   Маня поїде до мами, побачить, що вона там непотрібна, що вона вже відрізана скибка.   Побуде у мами тиждень і пише Івану листа, щоб той приїхав забрав.  Поживе дома місяць і знову давить її нудьга, знову рветься до мами.   Одного разу каже свекру: “Поїду до мами допоможу їй полоти буряки”.  “Їдь, дочко, бо крім тебе ніхто мамі не допоможе”. -Відказав свекор.  Він розумів, що її турбують не мамині клопоти з колгоспними буряками.   Її мучить відвернута любов до якої вона рветься тілом і душею.  Якби в неї був розум, вона б розуміла, що та любов, до якої вона так рветься, плюнула на неї і викинула на смітник нашого життя.   Якби була у неї совість, вона б ніколи не зробила боляче тому, хто підібрав її на тому смітнику.   Я вже писав, що був один ідіот, а стане двоє. Так і сталося.   Який ішов таку й знайшов.   Василева думка збулася.   Поле маня буряки.   Уже й літо закінчилося, а вона і не думає повертатися додому.   Тільки в листах пише, що неза- баром приїде.   Нарешті так і сталося.  Приїхала Маня грузовою машиною, щоб забрати свої речі.   Василь розпорядився, щоб дружина приготовила обід, бо люди проїхали більше триста кілометрів, то певно, що їсти хочуть.  А Маню запросив у їхню кімнату збирати речі, щоб даром не гаяти час, бо дорога далека. Коли ж зайшли у їхню кімнату, свекор заговорив до Мані:  “Я бачу, дочко, як ти мучишся.   Знаю, що ти Івана не любиш і жит- тя з ним для тебе мука і страждання.   Тому я прошу тебе, як підеш від нас, більше ніколи не нагадуй Івану про себе.  Бо він так же страждає без тебе, як ти страждаєш з ним.   Він тебе так же сильно любить, як ти любиш того, до кого рвешся.. З часом усе забувається, забуде і він про тебе. 198       У розмові з Василем, вона призналася хто є батько дитини. Запевнила, що до Івана немає ніяких претензійю, а їхній сім'ї дуже вдячна і попросила вибачення за все те, що вона їм за- подіяла.   Через рік, як виїхала Маня, Василь помітив, що мати з сином про щось шепчуться.   Він підійшов до них, але вони припинили розмову.  Василь запитав у дружини чим вони стур- бовані, що сталося, що ви від мене приховуєте? Дружина, як завжди, відбрехалася, а правду не сказала. Ранком Іван попросив у батька грошей, ніби йому треба купити якусь річ.   Василь відмовив, пославшись на те, що їм така річ не потрібна.   Василь серцем відчував, що його обманюють, що від нього щось приховують і все це незабаром виявиться. Так воно і сталося.   Вже полягали спати.   У ліжку дружина повела мову, що треба дати Івану грошей для поїздки у Христинівку.   Ті гроші, що для щоденних потреб, лежали у шафі, але Василь без дозволу дружини, а дружина без дозволу Василя гроші не брали.  Тільки порадившись тратили гроші. Ось і цього разу дружина не посміла брати гроші без дозволу чоловіка.  Довелося сказати правду, що Маруся подала заяву до суду.   Хоче, щоб Іван платив на хлопця аліменти.   Ось повістка, Івана викликають до суду.   Треба гроші на дорогу. Василь вилаяв дружину і сина.   Його допікало те, що вони брешуть. Він їм безліч разів казав.  Хай буде найгірша правда, та ради Бога не брешіть.  Яка б солодка була брехня та вона завжди шкідлива. Ваша брехня дуже дорого б вам коштувала, бо Івану довелося б сімнадцять років платити аліменти чужій дитині.   Василь дав сину гроші І написав два листи.   Один Марусі інший судді. Марусі порадив, забрати в суді свою заяву на аліменти і більше не шукати дурнів.   Судді описав, як Маруся ошукала їх збрехавши, що вона не вагітна.   Батькові листи врятували сина від аліментів. Пройшов ще рік.   Знову викликають Івана до суду.   Цього разу Іван не їздив, а відбувся листом до судді в якому просив захисту від нападниці.  На цьому й припинилася ця тяганина. Та не судилося Василеві спокійно жити на цьому світі. Вліз Іван у іншу тяганину.   Будучи п'яним, наробив шкоди в кол- госпі.   Знову про щось шепчуться з матір'ю.   Знову щось прихо- вують від батька.   Пройшло більше тижня, справа доходить до суду.   Треба в колгосп заплатити тисячу карбованців.   Товариші запитують Василя чи це не твій син завдав колгоспу збитки, а 199       Василь нічого не знає про ту шкоду, що завдав його син колгоспу. Не дарма кажуть, що шило у мішку не втаїш.  Таки вилізло. Василь, як дізнався про заподіяну сином шкоду, за голову взявся. Син, який за все своє життя не приніс додому жодної копійки, робить отакі збитки.   Досить!   Я не стану за нього розраховува- тись.   Людина повинна відповідати за свої вчинки.   Може його в'язниця чогось научить.   У мене таких грошей немає. Та як почув від дружини, що це ж наш син, треба рятувати. Його геть збісило.   “Чому ж ти, нерозумна жінко, не сказала мені в той день, що син заподіяв шкоду.   Ти підла, брехлива падлюка, втаїла від мене синові гріхи.   Там зроблено шкоди на сто карбо- ванців, а вам вішають на цілу тисячу.   Невже ти не розумієш, що на таку суму, мені треба півроку важко працювати і нічого не купувати, навіть продукти.  Ви, коли — небудь научитеся думати, Що ви робите, як ви живете, куди ви йдете у своєму житті.   Коли ви перестанете брехати?  Ви настільки стали брехливі і підлі, що я боюся жити з вами.   Та серце не камінь.    Віддав Василь гроші, врятував від в'язниці нерозумного  сина. Іван за своє коротке життя поміняв робочих місць у десять разів більше ніж його батько за все своє життя. Причиною були пиятика, лінь і безвідповідальність. Василь бачить, що син на краю прірви, підказав йому одружитися. Привів Іван молоду вдову з дворічним сином і ніби йому хтось пошептало.   Перестав пити, влаштувався на роботу, хорошо пра- цює і заробляє.  У сім'ї запанував спокій.  Батько полегшено зітх- нув.   Якраз у ті дні приїхала до куми Маруся.   Прийшла і до був- ших свекрів, захотіла провідати.   Проявила повагу, адже вони її нічим не образили.   Зазвичай сім'ї, які розпадаються стають ворогами, а до Василя всі невістки, бувші, приїздять у гості. Те, про що Василь колись здогадувався, Маруся підтвердила своєю розповіддю.   Пішла вона від Івана, бо кохала іншого і дума- ла вийти за нього заміж.  Та знову потрапила на слизьке, а тепер нікому не потрібна.   Любов, коварна і пекельна штука на якій і обпеклася молода, красива, здоров'ям аж пашить Марусина, бо не знала правил поведінки в коханні, а тепер нікому непотрібна. Недовго Іван тішився у щасті з новою дружиною.   Виявилося, що Галина жінка легкої поведінки.   Іван на роботі, а Галина під- фарбується, приодінеться, повісить свекрусі локшину на вуха і доручить маленького синочка, а сама в місто.   Знайшовся чоловік, 200       який приніс Івану фотокартки голої Галини.  Розпався і цей шлюб- ний союз.   Василь говорить сину:  “У селі багато хороших жінок, а ти за тридев'ять земель шукаєш щастя і завжди знаходиш нещастя.   Чому б тобі не одружитися у своєму селі.   Ми в селі знаємо усих людей і люди нас знають.   Бо по оголошенню ти знову влипнеш у неприємність.   Та сину було не до порядного сімейного життя.   Він знову став пиячити, лізти до батька битися, А вже скільки образливих слів послав батькові то й не перелічити. Дружина, як завжди підтримувала і жаліла сина.  Мати є мати, нічого сказати.   Василь його умовляв, соромив, але бачить, що мораль на нього не діє.   Син обертається на лютого звіра, якого можна зупинити тільки за допомогою сили.   Майже кожного дня Іван  п'яний.   Одного разу, ідучи п'яним додому, він кричав на всю вулицю матюки.   Його крик був безадресний, але батька ця вульгарщина вразила до болю.  Його давила образа за нерозум- ного сина.   Василь йому часто казав, що всі люди п'ють, та тіль- ки дурні показують себе п'яними. П'яна людина це хвора людина і цим нічого хизуватися, бо це соромно.   Він запросив сина, зайти в дім і лягти спати.  Було б усе добре, якби син послухався, але син кинувся на батька,обзиваю чи його найгіршими словами, навіть ударив.   Розлютований Василь ухватив сина, затягнув його у хату і прив'язав до ліжка. Опустив йому штани до колін та так дуже побив лозиною по голій сідниці, що в сина і хміль вийшов.   Він надовго запам'ятав батьків урок.   Після лінчування, як Василь його відв'язав, син заявив: - Я до тебе палач ніколи не стану говорити.   Тоді Василь поклав перед сином сокиру і промовив:  -У тебе є нагода помститися.   Я більше не в силі терпіти те зло і ганьбу, що ти мені завдаєш.  Ти своєю ганебною поведінкою виставив людям на сміх прізвище моїх предків, яким я завжди пишався.   Відрубай мені голову.  Василь став перед сином на коліна, поклавши на табуретку свою голову. В такій позі він стояв хвилин дві.   Він думав, що п'яний і ображе- ний син допоможе йому піти в небуття.   Позбавить його синовіх п'яних образ.   Зараз Василь відчував нестерпиму душевну біль, яка у багато разів сильніша від тілесної.   Він готовий прийняти смерть і піти в інші світи.  Але син не взяв до рук сокиру. Василь підвівся і сказав: - Не виправишся, я тебе уб'ю. Після того Іван більше року не пив, а потім забувся.  Зараз він буває інколи випивши, але батька не зачіпає, не буйний. 201       Він стільки заподіяв собі і всій сім'ї шкоди, що важко навіть поду мати, а пережити все це на собі ще важче.   Василь зараз дивиться на свого сина, який розміняв уже п'ятий десяток років свого життя, та з гіркотою в душі думає:  “Як не було на молоці, то не буде й на сироватці”.   Я запитав у Василя; -а хто ж винен, що твій син виріс таким сміттям?   Він визнав, що винні вони з дружиною. Тільки він бере на себе тридцять відсотків вини, а сімдесят віддає дружині, яка завжди покривала і захищала сина.   Яка не вміла любити, а лише жаліла і думала, що це вона любить. Вона своєю жалістю зробила сина калікою собі на горе, а людям на сміх.   Любіть і жалійте своїх батьків, бо вони відмирають. Та не жалійте, а любіть своїх дітей, бо вони розумово ростуть. Ваша любов до дитини проявляється не в ніжності, а в правиль ному строгому вихованні.   Така дитина виростає справжньою людиною.   А ви ж цього й хочете.  Поможи вам Боже.   ТОПОЛІ На лузі, де ми кожного року косили запашну травицю для корівки, де ріс розкішний очерет.  Мама посадила дві маленькі тополі. Мені тоді було років десять.   Я пам'ятаю, як мій старший братік Саша обережно косив траву навколо тополь.  Йому було вже тринадцять, він у нас був господар, бо умів усе робити. Саша підрізав на тополях гілки, коли ті були ще маленькі. Мама сварила Сашу, що він високо їх підрізав.  Про-те операція зроблена легкою Сашиною рукою пішла тополям на користь. Росли тополі дуже швидко і виросли стрункі та високі, товсті, та міцні.   Вже ніщо не зможе їх зламати.   Я, ідучи до війська, підійшов до своїх красунь попрощатися.   “Допобачення мої сестрички, через три роки зустрінемося,”- говорив я, притуляю- чись до них по черзі, а вони ніби віддавали мені свою силу, яку я відчував від дотику з ними.   Вони вселяли в мене впевненість, що зі мною у війську буде все гаразд.   Повернувшись з війська, я пішов у берег провідати свої тополі.   Зустріли вони мене силою свого росту, красою своєї статури.   За три роки вони дуже під- росли, уматерніли і були схожими на тих красунь, що на виданні. Літом я почав будувати сарай.   Потрібне дерево, якого в нашому селі завжди бракувало.   Приходжу з інструментом до тополь, вибрав напрямок куди вони впадуть.   Але якась невідома сила водить мене навколо тополь, не дає мені нагнутися, щоб розпо- 202       чати роботу.   Довго топтався я, ніби любуючись ними. Та коли я поглянув на верхівки тополь, то побачив, що їх листя потемніло, набрякло.   В той день дощу не було, світило тепле, літнє сонечко, а на тополях вологою просякла навіть кора. “Вони плачуть,”-подумав я.   Якоюсь невмолимою приреченіс- тю віяло від цих сильних, молодих дерев, які своїми верхівками мало не торкалися неба.   Так і стояли мої тополі в непевному чеканні.  Я з силою відкинув пилку і сокиру далеко від тополь, а їм сказав: “Пробачте, я нерозумно думав.”  Довго стояв, ніби мене щось не відпускало, а коли глянув у гору, на серці відразу стало легше.   На тополях листя було, як завжди зелене.  Вони вже не плакали.   Торкнувся до стовбура руками, він був сухий і теплий.   Слава Богу, що утримав мене від гріха, подумав я. Я притулився до тополі щокою, ніби до рідної сестри і почув не- відомий моєму слуху звук музики, який переходив у чарівну пісню дівчини; -дя-ку-ю, дя-ку-ю.   З чим можна порівняти цю симфонію звуків?  Їм немає порівняння.   Я стояв і слухав голос високого неба, сонця, вітру.   Це був чаруючий голос всесвіту. Промені чарівної мелодії пронизали моє серце, мою душу. Зворушили в мені невідомі раніше почуття.   -Живіть мої красу- ні, даруйте людям, як мені, свою красу, музику, пісню.  Робіть людей добрішими, красивішими душею і вчинками. На сарай я знайшов дерево, родичі допомогли, а тополі залиши- лися на лузі неушкодженими і набирали сили.   Так склалася моя доля, що мені довелося виїхати з села.  На господарстві залишилася моя мама, вона була у нас мов та ластівочка, без роботи не змарнує ні хвилиночки.   Довелося мені на новому місці будуватися,   Мама виростить порося, чи теля, продасть, а гроші мені віддає на будівництво хати.   Хвалюся мамі, що стіни вже звели, а тепер треба купити дерево на дах і стелю. Мама каже; “спиляй тополі, вони багато тобі допоможуть”. Мене ніби током пройняло.   “Бережіть , мамо, тополі, вони моє щастя”,-відказав я, а сам пішов у берег, щоб побачитися зі своїми красунями.  Вони ніби робили мені якийсь заряд добро- ти.   Ця доброта приносила мені повагу і удачу.  Заробітку нашо- го вистачало лише на будівельні матеріали, та на дуже бідний прожиток.   Не було коштів, щоб найняти майстрів, але люди мені допомагали безкоштовно.   Ми збудували хату, сарай і все інше.    Забрали до себе маму, а наше дворище стало нічиїм. 203       Без господаря залишилися і наші тополі, про які я на деякий час забув.  Років через десять я знову відвідав своє село. Люди розповіли мені, що знайшовся злодій, якому жадібність засліпила очі.   Він зрізав тополі, згубив красу, яку природа пода- рувала людям.   Таких тополь було тільки дві на все село, та й у сусідніх селах не було таких красунь.   Росли тополі на лузі, на широкому просторі, волі їм було доволі.   Були вони незвичайни ми, високі та стрункі, ніби росли по шнурку, гілки росли лише на верхівці, і було похоже на голову, або шапку. Інші дерева буря гнула, ламала, скручувала ніби вірьовку, а їх навіть природа оберігала.   Та не вберегла від злої руки ненасит- ного злодія   Не знаю чи він скористався плодами  свого гріха Невдовзі після цього він помер і поніс свої гріхи у невідомість. Один з його гріхів, це зрізані тополі.  Мені дуже шкода тополь. Та ще більший жаль, важким каменем давить моє серце від наших, люди, відносин, від нашої поведінки.   Може ми і назва- ні людьми, що такі люті, що так легковажно, байдуже розправ - ляємося з красою природи, що такі нетерпимі один до одного. Батьки відбирають життя у дітей, діти убивають батьків. Матір продають за копійку чи чарку.  Мати продає своє дитя. Може нас у природі називають лютими, а людьми ми самі себе називаємо, бо не розуміємо мови природи. Невже так важко утриматися від злого поступка.   Люди , думайте, що робите, схаменіться.  Такий світ прикрасний навколо, збережіть цю красу для нащадків. Дайте пожити рослині, тварині і самі поживіть. Зрубаєш тополю, може свою долю.   Зрубаєш вербицю, мов свою сестрицю.   Зрубаєш калину,- молоду дівчину. Зрубаєш вільху, ворогам на втіху. РОДИЧІ Серед великого Полтавського степу, де немає ні річки, ні став- ка, хіба що долина, яку коли небудь наповнить природа водою, ніби заховане від Бога і людей розташоване маленьке село Несено-Іржавець.   Уродженка цього села, Галина Іванівна, працювала бухгалтером у нашому колгоспі і мешкала зі своєю сім'єю через дорогу від нас.   Кажуть не вибирай місце, а виби- рай сусіда.   Ми сусід не вибирали, нам Бог послав милу, розум- ну, хорошу сусідочку.   Полюбила Галина Іванівна мою сестру 204       Настю, та й висватала її за свого брата Олексія.   Я тоді служив у війську в Харкові.  За хорошу службу командування нагороди ло мене відпусткою на десять діб з поїздкою додому. Проїзджаючи через станцію Лазірки я, вирішив уперед провіда ти сестру Настю.   Дочекавшись у вокзалі ранку, рзпитав у людей, як мені доїхати до села Несено-Іржавець.  Тоді, а це був 1959 рік, автобусного сполучення не було.   Потрапив я в центр села де стояла купка людей, які їхали туди ж куди й мені. Запитав у водія чи підвезе і скільки це буде коштувати. Здивований водій відповів, що він людей підвозить безкоштовно. Відстань до села вісімнадцять кілометрів, які ми подолали за вісімнадцять годин.   За Лазірками нас спіткало страшне, про-те наше рідне бездоріжжя.   Де шлях проходив через долину, там машина грузла в бруді і нам приходилося злізати з кузова і пхати авто.   Тепер я зрозумів чому водій з такою радістю погодився мене підвезти, адже не він мене підвозив, а я його машину пхав. З допомогою людської сили, газончик передвигався зі швидкіс- тю один кілометр на годину.   Потрапив я до сестри удосвіта, дякуючи незнайомій тітоньці, яка привела мене до сестри в хату. Якщо можна назвати цю розвалюху хатою.  Я з обережністю зайшов у середину хати і побачив таку ж бідність господарів як у дворі.   Радість мене огорнула тоді, як я почув голос дитинки, побачив сестричку, зятя Олексія та його маму, сваху Лізу. Зять виявився красенем не тільки зовні і в душі.   Молодий, здоровий, а до того ще й розумний степовий хлопець.  Він мені сподобався з першого погляду і з перших слів розмови. Молода сім'я, Олексій і Настя, люди працьовиті.   Хоча великих статків не нажили, про-те від людей не відставали.  За два роки спільного життя, збудували нову хату.   Ще через рік збудували сарай, де утримували корову, свині, гуси, качки, а курей у них було їх навіть не рахували.   За цією живністю, як не було дома молодих, доглядала невтомна господарочка сваха Ліза. Через де-кілька років, Олексій захотів збудувати новий, цегля- ний будинок і йому це вдалося зробити.   Я тоді їздив до них у вільний час допомагав будуватися.   Я бачив з яким бажанням, з якою завзятістю мій зять і сестра будували своє гніздечко. Роки проходять, дітки ростуть, батьки працюють.   Життя пливе, як місяць на небі, уже старшенька дочка, Валя, заміж виходить. Знову Олексію турбота, дочка з зятем будуються, треба ім допо- 205       магати.   Прийшов син з війська.   Настя привезла його до мене в Червону Слободу.   Погостювали два дні, а потім Настя збираю- чись додому, повела зі мною таку мову:  “Петре, нехай Коля по- живе у тебе, бо дома розіп'ється, пропаде у горілці з дружками. Любив я свою сестру, тому й піддався на її прохання.  Залишився Микола жити у мене.   Подружив з сусідовою дочкою. Сусіди не проти їхньої дружби і я задоволений, бо знаю, що у сестрички буде дуже хороша невісточка.  І сусіди мені мов рідня. Усе було б хорошо, якби у мого небожа Миколи був розум та совість, хоча б щось людське в ного було.   Він жив не за розу- мом, а за інстинктом, як скотина.   Прийшли молоді люди до мене Микола заявив, що його дівчина вагітна.   А дівчина ще дитя, п'ятнадцять років.   Пожурив я Миколу, дуже полаяв, а потім пішов до сусід приймати удар на себе.   Жили ми з су- сідами у великій дружбі.   Один другому допомагали у важкій чи складній роботі.   У мене була машина , я їм ніколи не від- мовляв, якщо їм треба було десь поїхати.   Вони в мене, а я в них були першими гостями за столом у сімейні св'ята.  Рідні брати так дружно не жили як ми, нам заздрили люди. З радістю зустріли мене сусіди, але та звістка, яку я їм приніс була подібна бомбі, яка тут же зірвалася.   Сусід почувши, що мій небіж згвалтував його дочку.   Всю свою злість вилив на мене.   За прожиті по сусідству майже два десятки років, мій сусід навіть не подумав сказати погане слово у мій адрес, а тут, ніби грім серед ясного неба.  -Це ти, падлюка, направив його.- Мене дуже вразили сусідові образливі слова.   Та я йому про- щаю, бо зумів себе поставити на його місце.   Вдалося мені умовити сусіда примиритися з тим, що сталося.   Я боявся, що Микола злякавшись наших перепалок, просто втече додому, а вагітна дівчина залишиться опозорина, нікому не нужна. Та слава Богу, що все обійшлося хорошо.  Відгуляли весілля і мої сусіди діждалися онучки. Та повернуся знову до Олексія і Насті, не тому, що це моя рідня, а тому, що ці трудові бджілки за свій вік зробили стіль- ки роботи, що їх дітям навіть і не снилося.   Таким батькам треба ставити пам'ятники.   Та підемо далі.  При батьках за- лишився жити найменший син Анатолій, якого вся сім'я пес- тила.   Ріс, Анатолій безтурботно.   Батьки не зуміли привить йому з дитинства любові до навчання, а потім до праці. 206       Боялися, що Толік, так його називали, підірве своє здоров'я. Час швидко плине.   Анатолія до війська не призвали, фаху ніякого не навчився, але чарку вже споживав і це батьків не насторожило.   Одружився Анатолій десь у Полтаві  його дружина Лєна якась ніби пригнічена, ніби злякана.   Казала мені сестра Настя, що Лена з неблагополучної сім'ї.   Настя навчила Лену в печі їсточки зварити і сапою володіти. Років п'ять прожили молоді з батьками, а потім Лена надумала відокремитися від батьків.   Щоб здійснити свою мрію треба для цього підключити Толіка.    Олексій не зумів відмовити най- меншому.   Купив їм хату, що стояла край села, хай живуть. Звідси і починаються всі біди моєї сестри Насті.   Померла свекруха, баба Ліза, людина, яка була для сестрички більше і рідніша за рідну матір.   Людина, з якою Настя прожила в мирі і злагоді більшу частину свого життя, яка доглядала маленьких дітей, і велике господарство.  Нехай буде земля їй пухом. Олексій на колгоспних роботах не вберігся, зашкодила хімія. Всіма силами намагалися вирвати його з цупких пазурів смерті, але ця “бабуся” настільки вперта, що свого завжди доб'ється. Пішов Олексій в інші світи.  Залишилася моя сестричка Настя у здоровій, цегляній хаті одна як одиноке дерево в степу. Дочка Валя, що жила через дорогу, майже поруч, частенько прибігала щось порадить, щось допоможе і Настя легше перено- сила душевний біль і сум самотності,   Та лихо Настю не від- пускало.   Не даремно кажуть:  “Не шукай лихо, воно саме тебе знайде”.  Знайшло бідну Настю і не відпускає.   Захворіла дочка Валя.   Треба робити операцію, а грошей немає.   Звернув- ся я до її брата Толіка, щоб він допоміг, але Толік зіслався на те, що йому ніхто не допомагав, то і я нікому не буду допомагати. На моє зауваження, що я тобі, як допомогу, подарував дві тисячі рублів, почув у відповідь:  “Ви, мені нічого не дарували”. Така коротка пам'ять у людей.   Відбули похорони Валі. Прощаючись з сестрою Настею я, запитав у неї:  “Як ти думаєш жити, які твої плани?   Настя відповіла, що є гроші, які збирала, щоб провести до хати газ, а тепер віддам ці гроші Толіку нехай він проведе газ до своєї хати, а я, піду до них жити. Я сестрі заперечив.  Просив, щоб вона газ провела до своєї хати, бо Толік алкоголік, він ненадійний.   Інші родичі, що були присут ні при цій розмові, підтримали мою думку і Настя погодилася 207       провести газ до своєї хати.   З тих пір минуло більше року. Поїхав я на свою батьківщину, де народився.   Підійшла до мене якась жіночка і запитала:  “Петре, а де зараз знаходиться ваша сестра Настя?”    Я відповів те, що знав, що Настя живе дома, одна.   “Ні, Петре, син Толік переманив її до себе.  За її гроші провів до своєї хати газ, а  її вигнав.  Вона у будинку пристарілих. Те, що я почув від цієї жінки мене спантеличило.   Я не міг по- вірити в те, що Толік так підло обійшовся зі своєю матір'ю.Приї- хав додому.   Розповів дружині про цю страшну новину, вона мені не повірила.   Вона подумала, що зі мною погано пожарту- вали.   Зателефонував до Толіка, запитав де мати, що з нею? Толік відповів мені матюком  ... вона мені здалася.  У мене білий світ потемнів.   Я такого від племінника не чекав. Поклав я трубку і більше ніколи не спілкувався з цим підлим негідником.   Таких дітей краще не мати. Поїхав я до сестри.   Знайшов потрібний будинок, зустрівся з сестрою.   Поплакали, посумували.  Питаю чому вона сюди потрапила, у тебе ж своя хата є.   Відповіла, що боїться сама у хаті жити.  Толік і зять Микола пропивають усе, що потрапи- ть їм до рук, а п'яні можуть що завгодно зі мною зробити. Кається сестра, що не послухала мене, що віддала Толіку гроші. Є каяття та немає вороття.  Часто люди помиляються і в людях, і в своїх діях.   Моя сестра помилилася у своїх дітях. Повернувшись додому, я запитав у своєї дружини чи вона не буде перечити, щоб Настю забрати до нас.   Дружина каже:  “У нас хата здорова, а нас лише двоє, та й Настя нам не чужа. Привозь, вона ж твоя сестричка.”  Забрав я сестру з будинку пристарілих, але виявилося, що у Насті, крім паспорта, ніяких документів немає.   Говорить, що документи, пенсійне посвід- чення, свідоцтво власності на землю, на хату залишилося у Толіка, а Толік говорить, що в нього немає.  Довго і важко мені довелося їздити в Оржицю, оббивати пороги державних установ, Щоб зробити Насті всі відсутні документи.  Почала вона одер- жувати свою, чесною працею зароблену пенсію. Я вже писав, що по сусідству з нами живе Настин син Микола у приймах.    Крім Миколиної сім'ї та господарів у їх будинку живе син господарів, який разів вісім одружувався, та через алкоголь ніде не прижився.  В цій хаті кожного дня веселе життя. П'ють, лаються, б'ються, а жінки ім допомагають.  Прийшли 208       Микола та Валя до нас, я їм кажу:   “Ви тут нікому не нужні. Сидите у батьків на грудях.   Ідіть у матирину хату жити, щоб не продавати”.  Микола мовчить, а Валя сказала, що їм не треба ні матирі, ні її хати.  А я ж їм матері і не віддавав.  Мені дуже хотілося зберегти пам'ятник Олексія і сестри Насті, їхню хату. Поїхав я з Настею до її хати.   Побачили, що хтось на веранді зняв де-кілька шиферин, а в хаті зламали плиту на якій Настя варила своїй сім'ї їсточки.   Розвалили димоход, щоб витягти металеві юшки, якими  закривають димоход.  Ця шкода робилася заради металобрухту, щоб уторгувати на випивку.  Сусіди підказали, що цю шкоду зробили Настині родичі, син Толік і зять Микола. Настя, після всього побаченого вирішила продати хату.   Продали за чотири тисячі гривень.  Порадив я Насті, щоб дала сину Миколі тисячу гривнів, хай той зробить фундамент на своєму огороді, який їм колись наділили.  Та почув від сестри, що не дас- ть їм нічого, і не дала.   Я не осуджую сестру, адже її діти не по людські з нею повелися.   Хату хотів купити у неї її син Толік, але вона сказала:   “Я швидше подарую хату сільській раді чим продам її Толіку.  Настина онука Таня, зі своїм чоловіком Андрієм, купили собі квартиру.  Для цього взяли в банку кредит під дуже великі відсотки.   Почувши про це я, запропонував Андрію Настині гроші, щоб той розрахувався з банком, а мені віддасть як назбирає і без відсотків.   Господи, якби хто бачив радість на Андрійовім обличчі, а я це бачив і пишався, що зумів допомогти ще одним людям.   Казав мені Андрій, що я йому врятував більше шести тисяч гривнів, які б йому довелося платити за відсотки. Років два ми радісно жили своєю трійцею.  Та прийшла в нашу сім'ю біда.   Захворіла моя дружина.   В обласній лікарні готовля- ть її до операції.  У сестри Насті стався інсульт, лежить у район- ній лікарні.   Для мене ці дні були самі жахливі в моєму житті. Та слава Богу, все обійшлося хорошо.  Знову ми у трьох живемо поживаємо, пенсію чекаємо.   Та не довго нам довелося жити в радості та спокою.   Захворіла моя дружина Мотя, та через дві неділі померла.   Відбули похорон.  Тепер лежить моя Мотя поруч з моєю мамою, тільки між ними я залишив місце для себе. Саме так, для себе.  Адже ці люди колись мені їсточки готували і постіль слали, на роботу проваджали, і з роботи зустрічали, вони зі мною свого віку доживали.   Не успів я оговтатися від  смерти дружини, через два місяці захворіла сестра Настя.   Дуже захво- 209       ріла, інсульт відібрав мову, перестала рухатися.   Для мене це був крах.   Була літня пора, липень місяць.  Спека, яку важко перенес- ти, а тим більше в хаті.   Я поставив у дворі ліжко в тіні, обвісив його простинями, ніби палата і з допомогою сусід переніс  Настю. На свіжому повітрі сестричка ніби поздоровішала, повеселіла. Щось роблю по господарству, а про сестричку не забуваю, підій- ду, поговорю до неї, може щось їй треба, запитаю, а в неї тільки й мови, що слізоньки з очей течуть.   Пройшло кілька день. На свіжому повітрі, Настя набралася стільки сили і здоров'я, що сама з ліжка встала, але не втрималася, упала.  Я побачив, що Настя на траві сидить, злякався, думав вона ушкодилася.  Та сла- ва Богу, усе обійшлось благополучно.   Думав її підняти, та не здужав, бо й сам слабий.   Прошу сестричку, щоб узялася за кутик ліжка та підтягнулася допомагаючи мені її підняти, але в неї немає сили, щоб мені допомогти.   Біля сусідів мужчини грають у доміно, чую їх веселий гомін.   Вийшов з двору, щоб покликати їх на допомогу.    Бачу стоїть Настин старший син Микола, який у сусід приймакує.   Я гукнув на нього.  А він мені: “Шо тє нада?”  Бачу, що він п'яний.  Обминути б нерозумного, але ж мені допомога потрібна.   Кажу мати впала з ліжка, допо- можи підняти.   А він мені матюками:  “Тібе . . . . подвесіть? Мене ніби оса вкусила :  “Ах ти ж падлюка, п'яниця нерозумна. Це ти мені так дякуєш за те, що я приютив твою матір, що я її доглядаю.   Боїшся матері допомогти.   Гидуєш до рідної, без- помічної матері торкнутися?!   Забирай її і йди геть з мого двору.   Я тебе гад навчу як матір любити і, як з дядьком гово- рити.  Він злякався, думав, що я дійсно викину хвору сестру на вулицю. Це вони, сини, могли б так з нею вчинити, але не я. Переляканий п'яний ідіот, зрозумів, що він зробив у своєму житті ще одну дурницю, застиг з піднятою матір'ю в руках. Тільки мій окрик:  “Не муч матір, поклади її на ліжко!”   Вивів його з заціпеніння і він поклав матір у ліжко.   Настина невістка Валя і онучка Аня кожного дня, як є вільний час, приходять Настю помиють, памперси поміняють, переодінуть і в ліжко по- кладуть, а син-підлий п'яниця замість допомогти мені старому, він мене ображає.   Покликав до Насті лікаря.  Оглянув припис- ав ліки, а мені каже:  “Ми їй уже не допоможемо, готовтеся.” Медсестриця кожного дня приходила до Насті, робила уколи, а одного дня сказала, що вже уколи Насті не потрібні.  Через 210       півгодини моя сестричка Настя померла.   Син Толік навіть на похорон не приїхав.   Проявив  найбільшу ступінь свого паску- дства, свого бездушшя  до рідної матері. Похоронив я сестричку Настю поруч з дружиною Мотею, а сам лишився один, як перст, у великій, порожній хаті.  Як це сумно. Одного дня зайшла до мене Настина невістка Валя і розповідає, що поклала на столі три гривні для дочки на обід у школі, а Микола їх забрав і не віддає.   Вирішив пропити.   Через такого батька, дитина в школі буде півдня голодна.   Я порадив Валі Звернутися до суду, щоб він платив аліменти.   Тоді він не всі гроші проп'є, бо щось вам відрахують.   Валя зробила як я пора- див і тепер якась гривна добавилася до їх бідного сімейного б'юджету.   Повертаючись з магазину додому, я побачив п'яного Миколу, який сидів на лавочці у сусід, що проти мене.  Побачив- ши мене, він загорлав:   “Ось іде ще один дурак . . .твою мать.” Підійшовши до нього я сказав:  “Миколо, не треба нагадувати мені про мій розум.  Я й сам знаю, що я дурень, бо якби я був розумний, ти б не жив у Червоній Слободі, ти б не згвалтував моїм сусідам дочку і ледь не зробив нас ворогами.  Ти залив рота гидотою, що й очі з орбіт вилазять і розум утратив, а тепер шукаєш винних у твоїх недоліках.   Горілка винувата, що ти на розум каліка.   Перебори сам себе, бо пропадеш. Певно Микола забув, що дядько йому радив, бо через де-кілька день приходить до мене п'яний і вимагає шістсот гривень. Я запитав для чого йому такі гроші.   “На аліменти.”  То якщо ти зумів улізти в ці аліменти, то зумій же на їх заробити.   Чому я повинен платити за тебе аліменти?   Він  “Ви ж мою хату прода- ли.”    “Я тебе посилав у ту хату жити, ти відмовився.   Хату продати мене змусила твоя мати і сказала, що вам синам алкого- лікам не дасть нічого.   Тому ті гроші, що за хату пішли матері на харчі, на ліки, а на решту я купив матері іншу хату.   Сходи на кладбище там побачиш материну хату.” “То ви мені нічого й не дасте?”  “Схаменись, Миколо, прикинь своїми мізками.  Два похорони за три місяці.   Безкоштовно піп навіть хреста в руки не візьме, а все інше.   Добре, що Андрій віддав решту боргу, та родичі допомогли, а ти, Миколо, на похо- рони матері ні копійки не дав.  Про-те добре напився. Як таких синів мати, краще вік дівкою дівувати.   211     ТАКА ЇЇ ДОЛЯ В одному містечку на Черкащині, кілька років тому, сталася така подія.    Жінка, яка мала трьох дочок, після виходу на пенсію зай- нялася не офіційним підприємництвом (перекупниця). Її зяті були в районі високими державними чиновниками.  Дочки були благоустроєні, жили добре, але вона не хотіла бути їм тяга- рем, нахлібником.   Тому і влаштувалася на ринку перекупницею і на цьому промислі, за кілька років назбирала сім тисяч карбова- нців.   Жила вона одна, окремо від своїх дочок.  Найтяжче їй було переносити довгі зимові ночі.   У хаті одна однісінька, немає до кого навіть заговорити.   Тільки й радості, що кожного вечора доставала зі схованки скарбничку і докладала в неї зароблене за день.   Годинами лічила та перелічувала ці загадкові шелесткі папірці, від яких залежить не лише добробут, а й життя людей. -Я ще при здоров'ю.   Де-кілька років попрацюю на ринку, а по- тім поділю дочок, нехай порадіють.-   Так мріяла вона довгими безсонними ночами.   В той час у сусід сталося горе. Помер батько.   Пішла старенька на похорони.  Та побачила там таке, що краще б і не ходила.   Сусідові дочки, замість того, щоб по людському поховати батька, провести рідного в останню дорогу, почали ділитися його майном.  Вчинили сварку, бійку. Старенька подивилася на безглуздя сусідових дочок, на цей жах і сором, та й пішла додому.   Опинившись один на один з чотирма стінами, її огорнула така важка туга, якої вона не знала ніколи у своєму житті.   В такому розпачі вона замислилася:   -Для чого я все оце дбала?   Щоб після моєї смерти мої діти стали ворогами, як сусідові.   Ні, я не хочу такого сорому, такої ганьби. Вона вийняла зі скарбнички гроші і кинула іх у розпалену плиту. Гроші згоріли, а вогонь у її очах залишився до кінця її днів. Кажуть, що біда не ходить одна, а завжди веде за собою горе. Щось ніби надірвалося у душі цієї старенької жінки.   Може за- жаліла за спаленими грошима.   Прожила вона ще місяць, якщо можна назвати таке життям.   Було іде ніби в тумані і світу білого не бачить, така засмучена.   Прожила вона місяць, та й пішла в інші світи.   Там ні рахувати, ні палити  грошей їй не доведеться.       212     САЛЮТ У райлікарні я зустрів дуже цікаву людину, Глущенко Микола Михайлович.  Він дуже багатий життєвими пригодами, які слухаєш і не наслухаєшся.   Незчисленні тисячі кілометрів пройдені водієм Миколою Глущенко по дорогах Радянського Союзу.     Незлічені тони вантажу перевезені ним, по наших неухожених дорогах. Надзвичайно погані умови праці, черствість, бездушність керівни- ків, не раз приводили Миколу до лікарняного ліжка. І, як завжди, світлий розум, і золоті руки лікарів рятували його від біди.  Знову він за кермом, долає тисячі знайомих і незнайомих кілометрів.    На жаль наш час так швидко плине.   Роки пролітаю ть ніби доба.  Непомітно згасає наше, колись, буйне життя. Зараз Микола Михайлович на пенсії.   Та не має він заслуженого відпочинку, бо старі хвороби знову привели його до лікарні. Лікарі не відмовляються його лікувати, але ж ліки потрібно купити за свій кошт, а в нього порожні кишені, як майже у всіх людей. Б'юджет лікарні,- як у старця торба.  На будинку терапії, під час дощу протікає дах і немає коштів, щоб його починити.  Тому лікар- ня ні Миколі Михайловичу, ні іншим хворим не може допомогти ліками.  Колектив автопідприємства, де Микола Глущенко відпра- цював усе своє зріле життя, забули про нього, навіть і не згадують, ніби його й не було.  Соромно людям забувати про своє коріння. Прийшла до Миколи дружина.  Принесла позичені на ліки гроші, яких явно не вистачить на повний курс лікування. “Що робити? - запитав себе Микола. - Як далі жити, щоб вижити?” З радіоприймача почув пораду президента Кучми. -Виживайте хто як зможе.   Раптом над Черкасами спалахнув салют.   Крутий, як баранячі роги підприємець, викинув під хмари десятки тисяч доларів, які згоріли за лічені секунди. У небі, у цьому доларовому сяйві Микола Михайлович успів прочитати.  - Не надійся, ніхто не допоможе.-   Ситий бідного не розуміє, а при нагоді останню свитину з бідного здере. Не ждано і не гадано наш світ перемінився, і вийшло: Виживайте хто як зможе, бо ніхто не допоможе.         213     ПОЧУТА ІСТОРІЯ Повернувся додому з війська молодий солдат.  При зустрічі з рідними їхня радість виливалася через край, як кажуть радості не було меж.  Щеб не радіти, адже він у них один син, одна радіс- ть і надія.  Відслужив благополучно два роки, живий і не ушкод- жений повернувся додому.   Батьки, щасливі від зустрічі з сином, запросили до себе сусід та родичів, щоб разом з ними, за столом розділити свою радість.   Вечором, син з товаришами пішли гуляти у сусіднє село.  Там познайомився з дівчиною, яка йому дуже сподобалася.  З першого погляду закохався він у неї по самі вуха.   Йому навіть не вірилося, що ця красуня вийде за нього заміж.   Його не насторожило навіть те, що дівчина поставила перед ним умову:  - Або в слідуючу неділю весілля, або забудь про мене.   Батьки умовляли сина не поспішати з таким відпові- дальним кроком у житті.  Радили краще узнати один одного, щоб, як кажуть не лізти у воду не знаючи броду.  Але син настояв на своєму, а люблячі батьки не зуміли переступити через  любов до єдиного сина і підкорилися його бажанню.  Через тиждень, після знайомства, гуляли весілля, яке було багатим і розкішним. Воно могло б стати для села справжнім св'ятом.  Та сталася  прик- рість, яка все зіпсувала. . .Молодих, за народним звичаєм завели за стіл, посадили на кожух.   Не встигли навіть налити в чарки, щоб проголосити тост за щастя молодих.   Молоду скрутила страшна нестерпима біль у животі.  Ніби блискавка пронизала все її тіло.  Вона втратила свідомість і непритомна звалилася під стіл.   У райлікарні куди її привезли, вона в той же день народила дитину   Дівка повела по легковажній стежині своє молоде життя, сплюндрувала свою молодість, за що була безжально покарана. Вона хотіла перекласти свій гріх і ганьбу на якогось сліпця. Саме такого, як їй потрібно, вона зустріла осліпленого волею бувшого солдата.   Вона хотіла з його допомогою покрити свій гріх, але Господь не дозволив.   Молодий, як дізнався, що його так зле ошукали, гірко заплакав.  Його молоду душу давила важ- ка образа.    Кається,що не послухався батьківських порад. Батько, розумний і шановний у селі чоловік, попросив людей, щоб ті не розходилися по домівках, що весілля ще не закінчено. Сам пішов до вдови, яка мешкала не далеко від них. Вдова мала трьох дочок, які були вже на виданні.   (дорослі) Дівчатка були хороші собою, стрункі, красиві, працьовиті і не 214       розбещені гульками, бо мати виховувала їх у строгості. Він запитав у дівчат котра хоче заміж, а вони весело засміялися і всі погодилися.   -Тільки ця несподіванка, ставить нас у скрутне становище.   Ми люди бідні і не готові до весілля -промовила одна з дочок.   -Не хвилюйтеся, я весілля беру на себе -відповів батько. Привів до них свого сина, та й каже; -вибирай собі дівчину котра тобі до вподоби, бо вона буде тобі на все життя за дружину. Дівчина з цієї хати тебе ніколи не підведе, а до щастя приведе. Так і сталося.   ЧИ ГРІХ НА СВЯТО ПРАЦЮВАТИ? Семен Іванович, працював слюсарем наладчиком в А.Т. “ВИЛА”, яке виготовляло вила для селян.  З роботою, Семен Іванович управ- лявся відмінно, зі своїми обов'язками також і взагалі він був хороша людина і робітник.  У суботу, тринадцятого січня, з ним стався не- передбачений казус.  Як кажуть не було  печалі так чорти накачали, а чортів між нами ще багато.  На якого начальника не глянь, ну тобі вилитий Вельзевул.    Учора був  рядовим,-душа людина, а сьогодні призначили хай на саму меншу посаду,- уже вилитий сатана.  Люди дивуються, чи він і був таким нечистивцем, чи сьогодні ним став. Підійшла до нього  інженер-технолог, Ольга Авдіївна, і говорить: “Семен Іванович, вами відрегульований станок допускає брак.” “Не може бути!” - Відповів Семен Іванович.  “Ну як же,”- заперечи- ла йому Ольга Авдієвна.   “Ось дивіться, три ріжки у вилах мають між собою однакову відстань, а четвертий ріжок на один міліметр відхилився.”  Семен Іванович, намагався довести Ользі Авдіївні, що ці станки робили  відхилення до десяти міліметрів, а він добив- ся різниці, у відстані між ріжками, до одного міліметра. Більшого добитися, просто неможливо.  Та Ользі Авдіївні було даремно доводити, вона  стояла на своєму і не розуміла слюсара. Робітники підказують їй, що вона неправа , бо вимагає від слюса- ря неможливого.  Їх розмова переросла на сварку. Семен Іванович, раніше перенісши інсульт, доведений до відчаю, став заїкатися і труситися, а Ольга  Авдіївна ще дужче допікала йому.   Робітник Володя говорить  їй: “Ви, чули, що в Україні зробили літак “Мрія” у нього одне крило на сорок сантиметрів довше від іншого.”  “Та щось таке чула,”- відповіла вона.  “Тільки не розумію, чому одне крило довше?” “Щоб у небі при повороті літака, не пищали колеса.” -Підказав 215       робітник і насмішкувато підморгнув присутнім.  “А” -погодила- ся начальниця.  А робітник добавив:  “Наші вила в космосі не літатимуть і той міліметр нічого не значить.” “Ні Володя,я з цим не згідна,” -Заявила Ольга Авдіївна. Тоді Володя їй сказав:  “Сьогодні тринадцяте число і наші вила маркируються також під тринадцятим номером, і сьогодні велике свято.   Ми і так багато нагрішили, що сьогодні працює- мо.   Ви, вибачтеся перед Семеном Івановичем.   Та допоможіть йому, бо він уже ніби й не дихає, а це ж ви його так довели.” “Твоя правда, Володя,” -промовила Авдіївна і піднесла Семену Івановичу валер'янку.   Добавлю від себе.  Таки гріх на свято працювати, а ще більший гріх на свято  сваритися. Великий гріх сваритися, краще вже миритися і жити у злагоді, і любові.   Бувайте здорові!   ЗР-Р-Р Довелося мені служити у військово будівельному отряді. Кожного ранку нас перевозили автомашинами на будівельний майданчик.   Солдати, що знаходилися в кузові, завжди підбадьо- рювали себе веселою піснею, бо воно й, справді, з піснею веселі- ше на серці.  Одного разу, коли автомашина майже доїзджала до будівельного майданчика, пісня припинилася.   Хлопці вели між собою жваву розмову, а Коля Чуйко, що сидів біля заднього борту, загравав до дівчат, які групками чи поодинці ішли по вулиці міста. Він вигукував до них, нікому незрозумілий вигук зр-р-р, а потім добавляв:  “Привєт красотка.” На моє зауваження, припинити ду- рачитися, він не зреагував.   Побачивши чергову дівчину, яку щой- но обігнала автомашина, він вигукнув своє; -зр-р-р,- але тут же побачив офіцера, якого щойно обігнала автомашина, він посоро- мився гукнути; “привєт красотка.” Автомашина заїхала у двір і зупинилася, а ми, ніби з миски галушки, повиплигували з кузова. Отут-то і підійшов до нас, незнайомий офіцер. Я побачив, як він підійшов до того солдата, що загравав до дівчат. Офіцер дуже серйозно щось вимагав від солдата.   Мене налякало те, що хлопці обступили їх колом.   Вони були готові подарувати офіцерові по кулаку, та я вчасно втрутився.  - В чім справа, това- ришу старший лейтенанте?-  Офіцер подивився на мене від ніг до голови, та напевно, зрозумів, що я тут старший, заявив, що цей солдат його образив.   - Як він вас образив?-  Він сказав на мене 216       зр-р-р- відповів офіцер.  - Що це означає?- запитав я. - Це на єврей- ській мові означає осел,- відповів офіцер.   - Солдат говорить, що він гукав до дівчини.  Я йому вірю, бо це відбувалося на моїх очах. Конфлікт був доволі серйозним, але мені чомусь спало на думку перевести його на жарт.   - Товаришу старший лейтенанте, ви тіль- ки що почули від солдата, що він звертався не до вас, а до дівчини, якій пропонував себе, як осла.  Ви ж бачите, які в нього великі вуха. Якщо ви хочете довести, що не солдат, а ви осел, то ваша заява буде спірною.  Щоб вас помирити, вам обом доведеться зняти  штани, щоб ми, присутні, могли бачити ваші придатки.   У кого більший . . . , той виграє суперечку і матиме право називатися ослом. Кому не зручно знімати штани, я думаю хлопці допоможуть. Офіцер не дослухав мене, зляканий веселим сміхом, вискочив з небезпечного кола і більше я його ніколи не зустрічав.   РЕВНИВА Не буду розповідати, що ревнощі це хвороба, бо ви майже всі знає- те, що з вами діється, коли закрадеться сумнів у вірі і правді вашо- го кохання.   Я лише розповім дк-кілька історій, що пов'язані з рев- нощами.    У Василя, мого приятеля, дуже ревнива дружина. Вона навіть не приховувала, як інші, свою дику хворобу.  Колеги по роботі глузували з Василя, а з його дружини навіть знущалися своїми витівками.   Одного дня перед обідом хлопці попросили Василя привезти на обід самогону.   Василь швиденько осідлав мотоцикла і поїхав.  Хвилин через десять прийшла його дружина. Запитала у діда Павла де Василь, а той ніби з глузду з'їхав, пожар- тував на старості літ.  Каже:  “Йому жінка принесла обід, так він не захотів тут обідати, повіз її десь мотоциклом.  А ви ж хто така?” “Ніхто!” -Відповіла розлютована жінка, віддаляючись від діда. На слідуючий день на роботу приходить Василь з дружиною.  У дружини під очима синці, які свідчать про нерозумні жарти діда. Василь говорить до дружини:  “Показуй, хто тобі казав.”   Жінка показала на діда Павла.   “Як вам не соромно?”  -Запитав Василь.- “ Ви ж уже старий чоловік, щоб так нерозумно і жорстоко жарту- вати.”  Дід Павло від сорому почервонів, вибачається. Чоловіки, що стояли поруч, сміються.  Вони сміялися з себе.     217       ЗАЛИТИ СВОЇ ОЧІ Весело нам жилося при Брежнєву. Після роботи любителі окови- тої збиралися у їдальні, щоб, як кажуть жінки, залити свої очі. Василева дружина працювала у вечірню зміну і теж прийшла щось перекусити.   Вона розмістилася за столиком, який стояв поруч з нашим.   Жінка ще не встигла розпочати свою трапезу, як Петро, що сидів за нашим столом голосно промовив:  “Що воно за Василь,” -назвав його прізвище.  “Кажуть, у нього така хороша дружина, а він стерво з отією кривою злигався.”  Бідна жінка, аж підскочила за столом і з такою силою кинула ложкою об стіл, що ложка на куски розлетілася.  Глянула Петрові в обличчя і вийшла геть.   На другий день після роботи ми знову зійшлися в їдальні. До нашого столу підійшов Василь з дружиною.  Василь говорить: “Котрий казав?  Зараз пику поб'ю”.  Жінка показала на Петра. До бійки, правда, не дійшло, бо Петра природа не обділила, до веселої вдачі дала ще й кулак, як у Василя голова.  Помирилися. РЕВНИВИЙ Дружина мого знайомого працювала на заводі.   Вона була краси- ва, розумна і скромна.    Кожний чоловік вважав би за щастя якби мав таку жіночку.  Тільки не мій знайомий.   Красуня дружина була для нього великим тягарем.   Він мучився і страждав, любив її, і в той же час ненавидів тільки за те, що на неї хтось гляне. Йому завжди думалося, що в неї хтось є, що вона комусь віддаєть- ся, а його не достатньо кохає.   Вона ж його щиро кохала всім серцем і душею, і була віддана йому, як хороша собака своєму господарю.   Вона швидко забувала і прощала всі образи, і ту нес- терпну біль, яку він завдавав їй під час диких ревнощів. Вона знала, що він хворобливо ревнивий, але ж надіялася, що своєю любов'ю допоможе йому подолати цей страшний недуг. Пригорнеться до нього, поцілує, ластівочкою защебече.  Іншому б у темряві сонячні промені показалися, а йому бачиться, що вона своєю ласкою хоче приспати його пильність.  Він погодився б стати горобцем, щоб потрапити до неї на роботу і побачити, як вона спіл- кується з іншими чоловіками.   Та це неможливо.   Він вирішив за- ховатися за деревом біля прохідної заводу і постежити за дружиною. Стоїть і труситься від осінньої прохолоди.    Вже люди почали ви- ходити з прохідної, а серце ніби молот стукає в грудях. Сьогодні висліджу з ким вона буде іти.   Хоча ніч і темна, та прохід- 218       на гарно освітлюється, не прогавить дружину, впізнає. Вже замерз не на жарт, аж зубами цокотить.   Нарешті побачив свою дружину, іде з іншими жінками, поспішають до автобуса. Хтось несподівано ударив його по голові.   Він упав.   У голові дзвінко загуло, а з очей посипалися іскри.  Він схватився на ноги, та отримавши знову запотиличника, кинувся тікати. Навздогін почув чоловічий голос:   “Я тобі покажу як чужих жінок виглядати.   Нещасний прибіг додому раніше за дружину. Не заздрю я таким чоловікам, що хворі ревнощами.   ПОЖАРТУВАВ Мій приятельПетро працював водієм у одній установі.   Цей веселої вдачі жартівник був хорошим водієм, а хорошому  водію завжди трапляється калим.   Тобто побічний заробіток. Так і в Петра. У ньо- го завжди була на вечір пляшка горілки і що небудь закусити. Головбух накинув оком на Петрові калими і почав тиснути на нього. Щоб позбутися цього тиску, Петро вирішив пригостити головбуха. На дармовщину головбух так пригостився, що на другий день у ньо го горіло все нутро, як кажуть чоловіки;  - труби горять. Зайшов Петро до головбуха в кабінет, щоб провідати свого ново- спеченого друга, з яким учора так сильно здружився. Головбух сидить за столом ні живий, ні мертвий, у нього все нутро горить після вчорашньої пиятики.    Від спраги пересохло в роті. Він з великим трудом попросив у Петра води, бо той графин, що йому приносять кожного ранку, був давно порожній.   Петро узяв графин і пішов по воду.   Повертаючись з водою затримався біля дівчат, до яких зайшов  поговорити.   Поки приніс до головбуха воду, тому вже й терпець увірвався.  Думав іти на пошуки Петра. Він швидко випив одну склянку води, другу, а як наливав третю то запитав у Петра:  “Де ти був так довго?”   В цю мить Петрові захотілося пожартувати.   “Там дуже погано набирати воду.   За ланцюжок смикнеш, а поки  підставлю у низ графин, то й вода скінчилася і знову чекаю.”   Головбух, як кине у вікно склянку з водою, а слідом полетів і графин, та як закричить:  “Де ти ріс! Село!”  Петро своїм дотепним жартом почистив шлунок голов- буха.    Відразу  у нього  похмілля пройшло.  Від мене порада іншим.   Хоча й дармовщина, та приймаючи, знайте міру.   219       ЛОТО — ЗАБАВА гумореска Якось я вирішив подивитися телепередачу “Лото — Забава.” Хай їй морока, такій забаві.   Так ото ж дивлюся я, а там якийсь молодик виграв тисячу гривнів.   У мене, старого дурня, аж рот відкрився.  “Мені б такі гроші,” -подумав я.   Згодом інший моло- дик виграв чотири тисячі гривнів.   Під мною аж стілець засовав ся.   “Така дармовщина людям трапляється.  Везе ж людям.” Та коли ведучий Сергій Озіряний оголосив, що якийсь Джек Пот виграє двісті п'ятдесят тисяч гривнів.   Мене геть збісило. Чому це якийсь американець чи хто він такий той Джек Пот ви- грає двісті п'ятдесят тисяч гривнів, а я, українець, не можу.   Те, що в мене немає трьох гривень на придбання цього папірця мені не завадить.   Вирішив позичити у когось три гривні, щоб купити лотерею. Обійшов майже все село, просив гроші тільки до пенсії, але мені ніхто не допоміг.   Я вірю, що в людей немає грошей і тому на них не ображаюся.   З нетерпінням чекаю, коли принесу- ть пенсію, а дні так довго тягнуться.   Я чекаю на листоношу, як покинуте дитя у дитбудинку чекає на свою маму, як дикі птахи чекають весну, щоб повернутися на батьківщину.  Ні вдень, ні вночі мені немає спокою, а в голові роєм гудуть всього два слова: пенсія — забава, пенсія — забава, від яких я не можу відкараска- тися.   І так до п'ятниці, немов здурів, не знаходив собі місця. Баба думала, що мені пороблено, бо тепер відьма на відьмі сидить. Одна щось нашле, а інша відробляє і обидві живуть, не горюють. Каже баба:  “Давай діду я тебе через віник святою водою побриз- каю, може, тобі минеться, бо ти геть погано виглядиш.” Аж тут листоноша Оля заходить у хату.    Принесла пенсію. Я від радості ніби розум утратив, схопився, та як заспіваю: “Цілий рік чекаю я, ох,забавонько моя.”Баба як почула, пополотніла. Я не знаю, що вона взяла собі в голову, бо як закричить на мене: “Ах ти ж, стерво отаке,  Віника нездібний зв'язати, кажеш руки болять, а молоду забаву цілий рік чекаєш.  А ти, красуне, - звернулася баба до Олі,-як носиш пенсію, то носи, а чужих дідів з розуму не зводь! Я вхопив на столі п'ять гривнів, які щойно принесла Оля, і бігом до фіртки, щоб їхати у Черкаси по “Лото-Забаву.”  Слідом за мною вискочили з хати листоноша з бабою.  Оля кричить: “Діду, розпиші- ться і заберіть решту грошей.”  Баба кричить:  “Куди ти босий, надво рі сніг, простудишся.” Я опам'ятався і вернувся, щоб взутися. 220       Ще з дитинства я знаю, що коли вернешся, то буде невдача.   Тому я пропустив ще три дні, щоб невдача пропала, а вдача появилася. Купив “Лото-Забаву” у вівторок, щоб був толок.   І знову лишився спокою.  Майже тиждень носив біля серця цей загадковий папірець. з надією виграти “Джек-пот.”  За п'ять хвилин до розиграшу вся моя родина, а це троє дітей, восьмеро онуків і четверо правнуків, дві невістки, і зять, сіла біля телевізора. Я, як господар квитка, зробив заяву:   “Виграємо грошей, купимо мила, сірників, зубної пасти. Розрахуємося за комунальні послуги.  Купимо необхідний одяг, взуття.   Посмакуємо сиром, маслом, ковбасою, бо вже забули їхній смак.”  Баба говорить:  “Нічого ви не виграєте, а на ті три гривні краще б хліба купив.”  Накаркала стара.  Цього разу я програв. Та не покидає мене надія, іншого разу виграю. Обов'язково виграю “Джек — пот.   ОТ  І  ДО гумореска Від початку і до кінця цікава розповідь оця.   Читаю газету “От і до” і сам собі думаю:  Багато тут різного матеріалу для слідчих органів. Та поки слідчі думають лише про себе, тобто як їм вижити у цьому складному світі, у цій незалежності, то ми з вами розберемо деякі оголошення з цієї газети.   - Продається чоловіча шуба з шапкою, Германія, 64 розмір, ціна 300грн.   Цей щасливчик стягнув з такого велетня не тільки шапку, а й шубу і не спіймався.   Обікрали, напевно, німецького посла, бо щуба германська.  Посол,- це той, що його кудись послали.  Тільки ні, шубу стягли, певно, з п'яного українця.   Українець і не п'яний любить поспати, а як вип'є, то Проспить і маму рідну, не те, що якусь там шубу на 300 гривнів. А може, ця шуба з росіянина?   Ні, не може такого бути. П'яний росіянин не засне, він як п'яний, то завжди шукає причину, щоб комусь у пику дати.   Ні, такий не засне, а обікрав, напевно, росіянин, бо оголошення написане російською мовою. У наступному оголошенні продають чоловічі туфлі, Італія, 47 роз- мір, ціна 100 гривнів.  Напевно, туфлі з того ж мужчини, що й шуба з шапкою.   Перший злодій наляканий іншим, не встиг зняти туфлі, утік і вони дісталися іншому.   Різні номери телефону на оголошенні говорять, що злодії були різними, а розміри предметів нам підказують, що потерпіла одна і та ж людина. Знову оголошення.  Продається жіноча шуба. Пакистан, цигейка, 221       56 розмір, 300у.о.  Розмір шуби підказує, що її хазяйка мала неаби- яку силу.  Така і чорта здужає.   Та як бачите і її розділи десь у підїзді, а може, вона теж була п'яна, та й проспала свою шубу. Будьте жіночки обережні, не пийте багато хмільного, не ходіть самі за покупками, а також на роботу чи з роботи.   Краще ходіть з коханцем.  Поки його будуть бити та роздівати, то ви втечете. А як же коханець?   Та лихо з ним.  Не вашого ж чоловіка поб'ють та обікрадуть.  Ви ж не понесете ніякого убитку.   Жіночко, що ви говорите?   Ви хочете, щоб вашого чоловіка убили?   Гріх таке навіть думати, а ви говорите.  Колись ваші пристрасті вгамуються і ваш чоловік буде крашим від коханця, бо коханець то прохідне, а чоловік, то до смерті.   У цьому оголошенні продається капіталь ний гараж, а/к “Гвардієць”.  Гараж триярусний, кутовий, ціна 3000 у/о.   Губа не дура.   Знову продається гараж, теж 3000у/о. Напевно, спродується один з моїх керівників.   Ми їм від початку перебудови кожного року будували по по одному гаражу за раху- нок підприємства.    Я вже не рахую дач, та маєтків, збудованих нами для них у кожному селі, що близько Дніпра, чи інших річок. Цікаво, котрий з них тепер спродується?   Напевно, директор. Кошти йому потрібні, щоб викупити наше підприємство, яке він же зробив банкрутом, а тепер викупить за копійки. Хоч і злодій та з розумом, і з державною підтримкою. Такі не те, що від шапки до туфлів обдеруть.   Такі привласнили колгоспи, фабрики, заводи і волю нашу заберуть, а ми, українці, спимо, та злодіїв підтримуємо.   Може досить.   НЕЩАСНИЙ  ВИПАДОК гумореска Ми, з бабою, люди похилого віку, пенсіонери.   На роботу вже не Ходимо, а дома ще трохи ворушимося, та телевізор дивимося. Ось хоча б перед цим нещасним випадком, про який я хочу вам розповісти.  Ми дивилися телесеріал “Дика Роза.”   Хоч  такої дикості як у нас після знищення Союзу, я певний, немає ніде. Хтось раптово, без попередження, вимкнув напругу. Я кинувся до телевізора, щоб вимкнути його.  Баба хотіла шви- денько знайти недопалок свічки, щоб запалити його. У хаті було темно, бо були вікна закриті шторами.  Ой людоньки, краще про таке не розповідати.  Ми з бабою  ніби й не проворні, але, в темряві, так швидко пішли назустріч один одному, що, як 222       ударилися, то ледь не повбивалися.  Я лишився тоді шести зубів. Вибив їх об бабиного лоба.   Вже як прибула швидка допомога  і лікарка присвітила ліхтариком, щоб оглянути лежачу бабу. То на бабиному лобі знайшли застрявші мої зуби.  Добре, що відволодали бабу, бо подумали б, що я нарочито вбив. Пішов я до рубільника, щоб побачити, хто це вимикає напругу. Стоїть біля  рубільника здоровий угодований молодик з портфе- лем у руках.   На голові бриль, на грудях краватка, типовий собі чиновник, а поводить себе як дитина.   Ворожить на паперах як дівка на квітці ромашки, -вимкнути -ввімкнути, вимкнути -ввім- кнути.   Я кажу йому:  “Сукин син ти, стерво отаке, як тобі не соромно бавитися.  Ти ж уже високий чиновник, не дитина, щоб так підло жартувати.”  - Здоровило каже:  “Я рубильника вимикаю, бо не всі розраховуються за спожиту електроенергію, багато боржників.”   “То й вимикай боржникам.  Чому ж ти мені вими- каєш?  Я ж не боржник.   Щастя твоє, що держава забрала всі мої заощадження, а мене залишила голого й босого як Робінзона на острові.  Були б у мене гроші, я б купив вітрову електростан- цію і обійшовся б без твоїх послуг.   Тебе ще й на світі не було, коли я у кирзових чоботях і в латаній фуфайці, будував електро- станції, щоб електрика допомагала нам легше і краще жити. Це ж я створив такі умови життя, що ти пішов у перший клас  і закінчив безкоштовно принаймні інститутом, а здібний лише варті- сть напругипіднімати, та напругу вимикати.   Будеш вимикати нап- ругу, я також перестану платити.    Навчись поважати людей.   НУЖДА “Як можна жить на цьому світі?” - Іван у попа питається. “Голодна жінка, голодні й голі діти.  Не хочеться додому йти, не знаю де себе й подіти.   Така нужда у мене є, у хаті і крихти хліба вже немає, як гляну на сім'ї страждання то туга серце розриває.” Піп гладить свого товстого живота.  “Не тільки в тебе є нужда. У мене є одна задача, якщо в нас доля не ледача, та допоможе нам удача, то ми тоді нужду поб'єм і будеш ти багатієм. У кінці села живе вдова, одна однісінька як перст.   Іти до неї не- далеко, як навпростець, то до трьох верст.  Телиця гарна в неї є, а нам якраз її й не вистачає.  Вночі украдемо телицю, нехай нужда нас не займає.”  Ідуть злодії до вдови у три години ночі, а зорі світять з висоти, неначе вовчі очі.  Піп телицю відв'язав, виводить 223       її з повітки, а Іван телицю підганяв, аж додому до попа, до з хрес- тиками хвіртки..  Піп ситий як свиня, важко хода йому дається, а завтра бідная вдова сльозами гіркими заллється. Іван, немов голодний звір, не зводить очей з телиці.  Про те його холодний зір вже бачить сльози удовиці.. Ось піп команду дав телиці зупинитись.  Івану запропонував тели- цею ділитись.  Яка ж хороша літня ніч, бо зоряна і тиха.  Хіба цвіркун порушить тишину, або злодюга піп, що важко диха. “Тягни,Іване, за хвоста, а я за голову тягтиму.”  Ділити штука не проста кожний чекає свою частину.  Довго топтали землю в трьох. У вісім ніг її топтали.  Ніхто й ніколи з оцих трьох такої муки ще не знали.   Іван хвоста держить, ногами в землю вперся, а піп за голову схопив, Івану не піддається.  Та раптом  відірвався хвіст, Іван на землю повалився.  В попа уся телиця, а Іван з хвостом лишився.   “Ну що ж — промовив піп — самі угоду таку склали, що кожний візьме собі те, що від телиці відірвали. Кожний узяв собі своє, що згідно договору.  Повів телицю піп до двору, а Іван пішов з хвостом додому.  На ранок знову до попа прийшов Іван і заявляє:  “Віддайте мені півтелиці, або підете до в'язниці.   Попові ж не залишається нічого іншого робить, треба з Іваном чесно розділити м'ясо з краденої телиці, він, як і кожний злодій, боїться також в'язниці.  Розділили вони м'ясо чесно й без- доганно, а на другий день попа Іван турбує рано. “Давайте, батюшка, поділимо порівну крадену телицю.  Бо я, піду заявляти, на вас у поліцію.”   “Забирай, Іване, м'ясо та й будемо квити, бо не хочеться мені у тюрмі сидіти.   Та на ранок до попа знов Іван приходить.   Розділити чесно телицю знову попа просить. Сердитий піп по хаті ходить, Івану П'ятсот гривнів пхає. “Це тебе лукавий носить, телиці вже немає.”  На другий день, певно, що Іван забувся.   Стоїть у дворі попа, піп ще й не проснув- ся.  “Іди, Іван, під три чорти, лаятись не буду,” а Іван не сперечався, і пішов до суду.   Іван подав до суду заяву, що вони з попом, уночі, телицю вкрали.  І суддя щось записав, Івана за попом послав. “Приведи попа, Іване, не прогав його, дурмане.  Піп давно Бога пропив, сатана його купив.”   Іван до попа приходить, повістку йому дає.   Піп з розуму ніби сходить, чуб на голові рве, тюрма його за- прошує, що робить не відає.   “Ти хотів у злиднях утопитися, я до- поміг тобі розжитися, що ж від мене ти ще хочеш, мені голову морочиш.”   “У суді нічого не кажіть, сидіть, дивіться і мовчіть. 224       Дайте п'ять тисяч мені, я сам влаштую все в суді.   Іван гроші за- брав, привів попа до суду.   Судді запропонував:  “Я сам розказу- вати буду.”  Не повезло бідній вдові, пропала її телиця.   Іван роз- казує в суді всю правду як годиться.  Як піп за роги тяг телицю, а він об щось спіткнувся.   Комин ударив у потилицю і він тоді проснувся.   “То це ти спав?  То це тобі приснилось?” “Так, так — сказав Іван,- Бог знає, що  привиділось.   Суддя як закричить:  “Гоніть його в три шиї.  І десять гривнів запишіть, я дурня оштрафую нині.   Радий Іван, бо гроші є і м'ясо з телиці дома.   Злидні покинули його, як сон, або велика втома. Радіє піп, бо не потрапить до в'язниці.  Він присягнувся всим святим, що більш не крастиме телиці.   Радіє і вдова, на здиву- вання всіх.  Іван купив їй молоду корову.   Попових грошей не жалів, а пожалів вдову красиву, чорноброву. Отакий гумор я утнув.   Та й думаю, а дай його я розповсюджу. Нехай цей гумор читачам зворушить серце й душу.   ОМОЛОДЖЕННЯ Неглибоким, крученим, ярочком тече тиха, степова річечка. Вона тече так тихо, що навіть непомітно чи вода в ній рухає- ться, чи стоїть.  Називають цю річечку “Стара.”   На обох берегах річки стоїть велике, дуже багате і красиве село.  Тут у кожному дворі тільки пташиного молока немає.  Село також має назву “Старе.”   Отож у це село завітали фахівці по омоло- дженню людей.   Вони на кожному перехресті повісили  оголо- шення в яких говориться, що ціна омолодити діда 300 карбован- ців, а омолодити бабу 200 карбованців.   Така різниця в ціні тому, що бабу легше омолоджувати.   Бажаючих омолодитися набралося повний зал у будинку культури. Я писав, що тут люди живуть у достатку, але в них була і є велика потреба у здоров'ї, і молодості. Виходить на сцену той мужчина, що квитки продавав і говорить до стареньких:  “Хвилин за п'ять, вийде до вас фахівець і буде вас омолоджувати.   Ви розслабтеся, не напрягайтеся, думайте, що вам зараз 16 чи18 років, що ви вже молоді.  Підготовте себе. Так вам легше буде омолодитися.” І пішов на сцену за куліси. Після нього на сцену виходить, здоровенний як Геркулес, муж- чина кавказького походження.   Груди розхристані, рукава засу- кані.   Груди і руки покриті волосом як в урангутана. 225       У правій руці ніж, ні не ніж, а тесак, яким можна зрубати дерево, а в лівій руці терпуг.   “Шановні, дідусі і бабусі,- заговорив він у зал — для того, щоб вас омолодити, треба самих старіших діда і бабу на латки пустити.   Прошу, хто самий старіший виходьте до мене, я буду вас різати на латки.   Люди принишкли. “Я бачу, що добровільно  ніхто собою не пожертвує.  Я зараз виберу сам.”  При цих словах як терне терпугом об тесак. У стареньких і в очах потемніло.   Запитує він у діда:  “Скільки вам років?”   “Вішімначять” - каже дід.   “Скільки років бабця- має?”  “Шішначять” - та відповідає.   Увесь зал він обійшов, так старих і не знайшов, бо усі відповідають, що вісімнадцять років мають.  Хіба ж можна таких молодих пускати на латки. Вийшов він на сцену і звернувся до стареньких:  “Бажаю, щоб ви не хворіли, бо ви вже відмолоділи.”  Шахраї вивезли з села добрий міх грошей, а в селі залишили ще більший міх сміху. Про-те наука була велика і корисна. КАВУНИ Голова колгоспу Петро Петрович скромна і послушна людина, був викликаний до першого секретаря райкому. Секретар райкому, Бульбашка, радісно зустрів Петра Петровича, навіть обійняв.   Притиснув до своїх грудей, легенько поплескав долонею по спині.   І зовсім не поначальницьки, а побатьківськи запитав про стан справ у колгоспі.   Під час розмови, ніби ненаро- ком, попросив у Петра Петровича кавунів.   У ті часи так велося, Якщо райкомівське начальство щось просить, виконай, і завжди будеш у пошані.   Петро Петрович вирішив, що колгосп не обідніє через два мішки кавунів, наказав водієві загрузитися на баштані кавунами і відвезти їх до Бульбашки.   Водій Микола так і зробив, але не до кінця.   Перший секретар Бульбашка жив у однім будин- ку з другим секретарем Мотом і двері їх квартир поруч. У той час, як Микола привіз кавуни, у Бульбашки не було нікого дома, а в Миколи бракувало часу, щоб чекати.  Зі звичною для жінок цікавістю, з дверей сусідської квартири виглянула сусідка, дружина Мота, тітонька Неля.  Микола попросив тітоньку Нелю, щоб та приглянула за кавунами, а сам поїхав додому. Через тиждень Бульбашка знову зустрів Петра Петровича, серди- тий, як кібець налетів на нього, доказуючи, що Петру Петровичу не можна нічого доручити, не можна на нього довіритися. 226       Ця принизлива і несправедлива невдячність Бульбашки до Петра Петровича, визвала цікавість у інших колгоспних керівників. Ніхто не міг догадатися, що сталося, чому найкращий у районі голова колгоспу Петро Петрович потрапив у немилість. Петро Петрович і сам не чекав такої зустрічі.  Його ніби гадюка вкусила.   Він чекав подяки від першого за кавуни, а вийшов з кабі- нету  першого ніби помиями облитий, і не знає за віщо, чому таке лихо посипалося на нього?  Він готовий був повірити, що водій Микола, який його ще й разу не підвів, цього разу не виконав його доручення.   Підійшовши до водія, він з прихованою злістю за- питав:  “Говори чесно, Миколо, де кавуни дів?  Чому на мене пер- ший, як кібець налетів?”    “Біля дверей поклав.  Мотова Неля свідок.  Назад везти не захотів.”  - Микола чесно відповів. “Мот піврайону обікрав і кавуни першого також собі забрав.”- Сказав ображений Петро Петрович.   КАПУСТА На Черкащині дуже хороша земля, можна збирати високі врожаї, але в наших горе господарів завжди проблеми з продуктами для населення.   Ось і того року, пішов я до магазину по капусту, Поторкав головки, а вони м'ягкі.  Думаю, пошукаю в іншому ма- газині, може знайду хорошої капусти.  Приходжу в інший магазин, а там одні шуляки.  Люди з обуренням щось вибирають з тієї купи. Поки я повернувся в попередній магазин, капусту в ньому вже продали, залишилося тільки листя.  Вернувся, щоб купити хоча б шуляків, а вони вже продані і підлога заметена.  Виходжу з мага- зину без капусти, бачу над дверима висить портрет лисого чоло- віка, приємної зовнішності.   Він єхидно примружив очі і ніби свариться, або показує кудись пальцем.  Унизу портрета написано: “Вєрной дорогой ідьоте товаріщ.”  Я подумав, що він підказує мені де є капуста. Обійшов усе місто, але капусти ніде не знайшов Напевно, обманув мене, або пожартував зі мною той товаріщ, не той напрямок мені показав.  Усе життя обманюють.   -                                                                                                          ГОРЕ  ПРИЙМАКАМ У чарівно красивому селі, яке розташоване на правому березі Дніпра і має назву Красна Слобода, тобто красива, а не червона, жили три брати — сироти.   Їхні батьки батракували у сільських багатіїв.  У кого працювали, у того й жили, бо своєї хати не мали. 227       Дуже молодими вони померли, а селу залишили, як пам'ять про себе, трьох сиріток.  Отак і росли ці діти-сироти, в одних людей поснідають, у інших пообідають, а в тих, що повечеряють, то й заночують.  Старші вже в пастухах були, батракували, а меншого ще тільки до гусей пастушком привчали.   Пройшли роки, з хлоп- чаків виросли красені парубки.   Надумав старший одружитися, та ніде з дружиною подітися.   Немає землі, немає хати, нема де й милу покохати.  Як кажуть, ні кола, ні двора, тільки душа моло- децька, ото і всього добра.  Община виділила старшому землю, щоб той будувався і господарював.  Молодші брати допомогли старшому збудувати хату.  Старший брат у новозбудовану хатину привів молоду дружину.  Посадив біля хати сад.  У саду голосно півень співає, купку курей охороняє.   На вигоні гуси гелгочуть, у двір зайти, напевно, хочуть.  Корівку і коня придбав, а сани і візок сам змайстрував.   Живе собі старший брат, його ніщо вже не турбує.   Він уже й забув своїх братів, з дружиною господарює.  У цьому ж таки селі жила багата вдова з дочкою-одиначкою.   То середній брат кілька разів у їхньому дво- рі появився, та так у приймах і залишився.  Дочка його зачарувала, навіки серцем і душею покохала.   А менший брат байдикує, нема дружини, немає хати, та й дівку ще не встиг обрати.   Він уже давно задумувався, що треба до якогось берега приставати.  Він вирішив провідати своїх братів, щоб досвід перейняти.   Хто з моїх братів краще живе так і я буду дбати, або в прийми піду, чи буду свій дім будувати.   Прийшов до старшого брата, та й диви- ться у вікно, а брата дружина б'є, що той ледь встигає затулятися. Від побаченого на душі стало боляче і гірко.   Він навіть пожалів старшого брата і постукав у вікно, а старшого від переляку аж під ліжко занесло.   “Чому ти під ліжком?” - запитав брат брата. “Бо я тут господар, бо це моя хата,” -відповів той.  “Погано бути господарем,”- подумав менший брат, і пішов до брата середнього, який у приймах.   Жінки на огороді щось прополюють, а брата не видно.  Запитав у жінок де брат, ті відповіли, що брат відпочиває. Заходить до хати, брат у ліжку лежить.  “Ти що брат, лінивий, не хочеш робить?”  Ні я не лінивий, я тут не газда,    Звідки мені знати, яка в них нужда.”   Тож люди не вірте таким мужикам, котрі всюди кажуть, горе приймакам.   228       ДВА  КУМИ Жили були та ще й живуть оті два куми, що горілку уже й до рота не несуть.   Колись так дуже напилися, ледь додому дісталися. У боротьбі з алкоголем свій внесок зробили, їх у нерівній боротьбі покидають сили.   Затягнув кум кума в двір, поклав біля хати. З хати вибігли кума і кумова мати.  Кума скреготить зубами; “знову нализався.”  “Трохи лишнього залив” -кум аж облизався. Мати ж як побачила, голови немає, плаче та голосить, Господа благає.   Рученьки ламає, промовля слова;   “ой деж твоя сину ділась голова?”  “У кожусі, тітко, голову шукайте, Бо я йду додому, мені вибачайте.”   Правду люди кажуть : “Зайве шкідливе.”  Так  і кумам зайва горілка шкідлива.   МИХАЙЛУ ЗАДОРНОВУ Михайле.  Вибач, що я до, тебе, звертаюся по панібратськи. Я думаю, негоже до брата звертатися пане чи господін.   Про наші братні стосунки ми поговоримо потім, а зараз у мене до тебе є дуже велике прохання.  Не роби, будь ласка, ніяких перед- бачень на майбутнє.   Бо ти пожартував у 1989 році про 2000 рік, а наші державні чиновники подумали, що ти їм підказав програ- му перебудови.   Вони твій жарт втілили в життя, але ж нам, лю- дям бувшого союзу, від цього стало дуже погано.   Ти ж не знаєш чому я не їду до тебе в гості, а думаєш, що я вже пан, салом заїв- ся, що й родичів забуваю.   Ні, Михайле, я вже забув, яке сало на колір, червоне чи жовтоблакитне.   У мене на хліб немає грошей, бо діти безробітні, а я безпенсійний, а наші чиновники налашто- вані , щоб від нас останню копійку украсти, та за кордоном у яку- сь банку покласти, щоб вона їм лопнула. Те, що на квиток у мене немає грошей, не біда, я б і зайцем до тебе доїхав.   Біда в тім, що штани порвалися.  Вже й сусіди сміялися, бо побачили вільного члена українського. Будь здоровий, брате.   ПРИГОСТИВ У радгосп  “Червоне дишло” прислали нового управляючого, Василя Івановича.   Радгоспний комірник, хитрий як лис, Вася, задумав якось підлизатися до нового керівника.   Ближче позна- йомитися, щоб потім мати з цього знайомства якусь вигоду. При першій зустрічі запросив до себе на обід.   Пообіцяв пригос- 229       тити дуже хорошим квасом домашнього виробництва. Василь Іванович якось гордо відповів:   “Нехай, Васю, іншим разом, бо зараз готуємося до жнив, немає часу для розпиття квасу.”  Через день чи два розпочали жнива.   Надворі спека, вона замучила Василя Івановича.  З нього річкою тече піт, у роті пересохло.   Він зараз не думає про роботу, а хоче заховатися десь у холодочку під деревом, або ще краще посмакувати холодного пива.    Саме зараз він згадав про Васильків квас.  Каже своєму водію:  “Давай, Петре, заскочимо до Василька, посмакуємо квасу.” Вася радий, не знає, як найкраще прислужитися дорогому гостю. На руки злив і рушник подав.  У хаті на найкращому місці посадив. Поки дружина Галя на стіл готувала, Вася з погріба дістав квасу. Обід був багатий, як -то кажуть, було  по чарці, та й до чарки. Смачно пообідавши, Василь Іванович подякував Васі і Галі за обід та й пішов до машини.  Вася радий, що вдалося зблизитися з Василем Івановичем, проваджаючи до авто, запрошує ще в гості. “Добре, добре, Васю, забіжу ще й завтра. Дуже смачний у тебе квас.”  Від того разу Василь Іванович кожного дня обідає у васі, наче так і треба.    Вася дивиться, що вже й жнива кінчаються, а з Василя Івановича, як з гуся води, ніякої користі.  Надумав Вася спекатися такого гостя.  Привіз Петро Василя Івановича до двору. Васильок, як завжди вибіг, радісно зустрічає, запрошує до хати. Гукає на дружину: “Галю, готов на стіл, Василь Іванович приїхали, а я тим часом кваску дістану.”  Василь Іванович каже:  “Я не буду обідати, тільки квасу нап'юся, бо немаю часу.” “Нічого, нічого,-каже Вася, - сідайте за стіл, я швидко.” Вася ухватив банку і побіг у погріб.   Двері залишив відкритими. Набрав квасу і став гукати на дружину: “Галю, а йди сюди швидше.” Галя підійшла до дверей, а Вася й говорить, ніби й тихо та так, щоб Василь Іванович почув:   “Скільки тобі казати, щоб діжку накрива- ла, криса упала, втопилася, вже й шкіра облізла.” Василь Іванович, як почув, схопився, та й каже:  “Поїхали, Петре.” Вася з банкою квасу зустрів їх на порозі, запрошує їх вернутися, кваску випити.  Василь Іванович з такою люттю вирвав у Васі з рук банку з квасом та, як кине її об підлогу.   Розбилася банка з квасом, розпалася дружба двох Василів, пропала велика надія. Василь Іванович каже:  “Сукин  ти син, падлюка!  Навіщо пригоща - єш людей дохлою крисою?  Василь Іванович три дні лаяв Василька, а водій Петро знав, що це жарт, що ніякої криси там не було.  Проте 230       не давав Василю Івановичу життя, кажучи:   “Ви ж чули, що та криса давно упала у квас.  Ви ж чули, що в криси вже й шкіра обліз- ла, а ми майже місяць  той квас пили.”  Після такого нагадування у Василя Івановича всі нутрощі вивертаються ніби він щойно ту кри- су проковтнув.   Раджу вам, маленькі  і великі  панове керівники, не будьте жадними на чуже.  Пийте свій квас, не будуть сміятися з  вас.   ЗАЯЧІ  КЛОПОТИ Що світ ділиться натроє усі знають.  Хтось плаває у воді, хтось топче землю, хтось літає.  І три царі на світі є, про це і дурень знає. А справа заключається у тім, про що я зараз розповім. Лев, цар звірів, видав указ, який нібито звірам допоможе.  Говорить - ся у нім:  “Виживайте хто як зможе.”   Звірам субсидію дали, а пен- сію укоротили, щоб звірі не лінивими були, а трималися за життя скільки є сили.   Заєць, звірок миролюбний, хоча кожний його зне- важа, капусти хотів би вкусити, але ж не пускає межа. Для зайця, як пенсію, нарахували капусту на місяць по шуляку. Та й той навпіл розірвали, щоб пасся на смітнику.   Цап ситий в капусті пасеться, найкращі з'їда головки.  До кізки жартує, смієть- ся і щось наливає в чарки.   Він стримано глянув на зайця. “Я слух- аю вас,”- проказав.   “Віддайте заборговану капусту,” - нещасний крізь сльози сказав.   “Капусти у нас не багато, а вас тисячі без хво стів.   Біжи до вовків погуляти, щоб їсти живіт не хотів.” Залазить голодний у нору.  Як добре, що тепла нора.  Колись про- вели газ у нору, тепер не страшна найлютіша зима.   Прийшов пра- цівник з газконтори, у книжечку щось записав.  “З боргами розра- хуйтеся, бо відключимо газ,”-він сказав.  - О, бідна старенька зай- чихо, за які це гріхи таке лихо, мов з неба упало на нас.  За рік заберуть у нас капусту, або вимкнуть на всю зиму газ. Пише заєць листа царю леву :  О царю Леве, всесильний і славний, я радий, що на виборах ти переміг.  Та де ж твоє обіцяне, чи може ти теж занеміг.  Сьогодні я в пастку державну потрапив і хочу, щоб ти мені допоміг.  Скасуй, будь ласка, за газ мій боржок, на пенсію добав ще капусти кусок.  Хвоста загубив я в нелегкому житті, сра- моту прикрити немає шерсті.   Я знаю, частенько міняєш ти гриву, віддай мені шерсть, срамоту я прикрию.   Адміністрація лева від- повідає, що від зайця лист на низ посилає.  Від ведмедя до вовка по хащах носило листа, аж поки потрапив цей лист до кота. Кіт головує на тій площині.   Йому підкоряються всі від мишей до 231       свині, навіть коні й корови і секретарка хитра лисиця, що як соба- на зайців тявка.   Кіт лише муркнув і всі сполошились, до прайі взялися, спокою лишились.  Червонодзьоба біленька  гусиня щось обіцяє, а дати безсильна.  Квочка рябенька, як депутат, прийшла перевірити, щоб все було в лад.   Лисиця-злодійка брехала щодуху, Що в зайця є шуба з гусиного пуху, що заєць капусту в діжках збері- гає, а допомогу він так вимагає.   Заєць на це їм так сказав:  “Дарем- но на вас я все життя працював, старався на старість собі пенсію заробляв.   Думав на старість поживу, відпочину, та краще б потра- пив у темну могилу.   Державні злодії мене обікрали, а старість мою в злидні послали.  Я не прошу, я вимагаю, віддайте моє, не доводьте до краю.” ЗАОЩАДИЛА У дружини мого знайомого Івана сталося горе.  Помер батько. Після похоронів батька, вона продала батьків будинок, а вируче- ні за будинок гроші, 90000 карбованців, здала на заощадження. Тоді ще був союз непорушний, який пізніше порушився і лопнув як мильний пузир.   Люди хоч і бідно жили, майже безплатно пра- цювали, але економили на харчах, на одягу, навіть на своєму здоро- в'ї, та потроху клали на книжечку грошенята.  На чорний день. Іван казав дружині, щоб купила автомобіль, та вона не погоди- лася.   Раптом на наші голови, ніби серед літа сніг з неба, перебудо- ва, реформи, купони для форми.   Знову Іван радить дружині купити золоті речі для пам'яті про батька і його будинок.   Він хотів, щоб вона купила золоті обручки, бо на автомашину тіх грошей уже не вистачить.   “Ні, - відказала жінка,- нехай гроші лежать на чорний день.”   Та чорний день не забарився.  Захворів чоловік.  Потрібно лікувати, купити ліки, а ліки коштують дорого, та й грошей немає, бо гроші за батьків будинок лежать у ощадбанку.  Та за ті гроші тепер і гудзика не купиш.   Помер нещасний Ваня, не було за що й похоронити.   Бідна жінка тужить над покійником, та промовляє: “Іванку, Іванку, не вірю ощадбанку, не вірю й державі де злодії в управі.”  Засумувала бідна жінка за чоловіком, та невдовзі і сама пішла за ним, а ще ж була молода.   Не знаю чи вона зустрінеться там з батьком та чоловіком, але з державою, яка обманює і обкра- дає своїх людей, я певний, вона більше ніколи не зустрінеться. Ще я можу запевнити, що там її ніхто не обманить і не обікраде. Злодіїв там немає.   Зло і злодії живуть серед живих людей. 232     ВАМПІРИ “Вечірні Черкаси”,13 травня 1999 року надрукували невигадану історію під назвою “Не даруйте молодість вампіру.”  Прочитавши цю статтю, я не придав їй особливого значення, але люди і дії, яких я хорошо знаю, змусили мене змінити свою думку і навіть повірити у нечисту силу.   Галя і Саша, прожили в мирі і любові з півтори десятка літ, не знаючи горя і клопотів.  Зла в душі вони не мають, тому їх люди поважають.  Завжди з людьми свята справляю- ть.   В роботі вони людям, а люди їм допомагають.   Живуть за при- нципом, гуртом і батька легко бити.   Через городи навпроти них стоїть оселя баби Уляни.   Баба Уля, як вони її називають, часто хворіє.  Інколи її хвороба покидає, тоді вона як дівка по селу ганяє. Міняється прямо на очах.   Учора геть слаба була, а сьогодні ніби жінка молода.   Завжди городами до Галі ходить, вареники та пече- во, чи ще якісь гостинці носить.   Ніби Галі маму замінила, так вона Галю полюбила.   Такі подруги зробилися, нерозлийвода. Сама не з'їсть, подрузі віднесе, а Галю мов гадюка ссе. Галя не думала і не гадала, що її очікує біда, що вона, як ота муха, потрапила в смертельну сітку павука.   Нещасна Галя з кожним днем все чахла та всихала, а баба Уля, у той час, як маківка роз- квітала.   Лікарі Галі ради не дають, ніхто не знає де причина, а вона в'яне з кожним днем, немов обпалена калина.  Порадили люди Галині звернутися до відьми, що в іншому районі. У відьми на столі, ніби чотири свідки, горить чотири свічки. “Ти жінко, Їла вареники старої жінки, -говорить відьма Галі.- Вона тобі так робить, що твоя сила до неї переходить.  Вона від цього молодіє, а тебе зі світу зводить.”  Після відьминого лікування, Галя знову зарум'яніла, помолодшала, повеселіла, а баба Уля так дуже захворіла, що в лікарні лікувалася.   Щось відьма їй зробила, що вона тепер і до межі не підходить.   Хіба, ніби, вовчиця на місяць виє, так вона на відстані кричить на Галю:   “Чого ти мене відьмою зробила?” Вампіри є рослини, вампіри є тварини, людина також не виняток. Живіть у любові і злагоді з усим, що є на землі, тоді вам вампіри не будуть страшні.   Я переконаний, що це так і є.       233     ПРОВЧИЛИ Раніше у селі велося так.  З ранньої весни люди працюють світлий день.   Від зорі й до зорі у непосильному труді, аж до глибокої осені люди вирощують і збирають урожай.  Потім у них усе те забирають, у закрома родіни, а люди, як ведмеді на зиму спати залягають, або збираються по четверо в одній жаті  та в карти граю- ть.   Отак щодня, щороку кожної зими, щоб подолать страшну моро- ку, грають у карти мужики.  Такі були порядки.  Так створювали комунізм,   А що ж робили їх жінки?  Їх половини дома спали, майно й дітей охороняли.  Берегині.   У Івана жінка чи то лінива, чи байдужа.  Іван у двері як постукає у три години ночі, вона двері відмикає, не запитає хто й чого, а сама вже на печі хропе, закривши очі.   Іванів кум порадив, давай проучимо її, буде запитувати хто стука, по десять раз, навіть у сні.  Прийшли вони до Іванової хати і стали чобітьми у двері бить.   Жінка мовчки двері відімкнула, а сама хутчій на піч, уже хропе, солодко спить.  Іванів кум говорить; “ти почекай, хвилинок п'ять постій, поки я біля куми приляжу. Потім у двері бий.”  Постукав Іван у двері, дружина запитала; “хто там?”  “Це я,” -Іван промовив.  У жінки дух перехопило і сер- це ледь не розірветься.  “О Боже,-промовила нещасна.- О рідний тату, кого ж це я пустила в хату.”   Іван лютує ніби звір.   Кум зла- зить з печі і благає:   “Рідненький кумчику, повір, більше не буду я до куми ходити.”   Став на коліна, кума умовляє, щоб той зумів його простити.   Після тієї ночі Іван як стукає у вікно, жінка три рази запитає, -хто?   Та ще й погляне у вікно, щоб переконатися хто ж воно.   ЗБЕРЕГЛИ В нашому селі жила баба Горпина, у якої завжди була зігнута спина і було як виправляється, то на все село свариться. Жила вона з дочкою, яку звали Улянкою.   Від кого була Уляна, баба і сама не знала.   Уляна як підросла, то у маму вся пішла. Бо до вітру як ходила, собі сина уловила.   Де вона взяла дитину? Хто б її не запитав, всім говорить:  “З верби впав.  На гілляці за- чепився, щоб не кущ то був би вбився.” Якщо від вітру його мала Іваном Вітровим назвала.  Цей Іванко як підріс, ніби Джин у пляшку вліз. Від роду розуму бракує, а горілочку смакує.   Десь у когось щось украв, на самогон поміняв.   Іде селом, п'яний бека, не говорить, 234       а щось мека.   Люди в сторону тікають, та сміючись проклинають. Треба ж так напитися, що бридко й дивитися.  Жили ці люди не- багаті, злидні водилися у хаті.  Часто й на хліб не було, співчува- ло їм село.  У колгоспі всі працюють, із колгоспу щось несуть. Раз на день, а то й два рази, на базар вони снують.  Чи пляшок десь назбирають, у магазин їх продадуть.  Ходять майже голі й босі при державній допомозі.  Бідно ці люди жили, до реформи дожили.  Прийшли в банк мати з дочкою, принесли гроші з собою. П'ятдесят тисяч, трухлі гроші, а були ж гроші хороші. Хіба ж наперед хтось знає, що реформа нас чекає.  Якби знали, то купили б на ті гроші п'ять машин “Волги” хороші.  А тепер годую- ть воші, бо пропали їхні гроші.  Отакі ще є на світі нерозумні Єви діти.  Вони тепер лікті кусають, бо на хліб грошей не мають. Частенько життя нас учить, та ніколи не научить. Дурнями і помремо. КОЗА І ВОВК Отак у світі ведеться. . . Хто горя немає, той від інших набереть- ся.  Так завжди буває.   Молода, біленька Кізка, у гаю гуляла, кві- точками втішалася, травку смакувала.   Старий  Козел з Козою, дали доні своїй волю.  Гуляй донечко рідненька, гуляй поки моло- денька.  І гуляла їхня доня, від світанку й до зорі, поки стала на порі.   Перебірлива зробилась, на старих усе кричить.  То чому Собака гавка, чи чого Гусак сичить. Старий Козел, простого роду, не знає як їй догодить, -чим можна дочці зарадить, щоб уміла скромно жить.   Вона  скаже йому,-треба зіроньку дістати з неба. Старий лізе на вербу, щоб не накликать біду.  Та зорі з верби-ні, ні — не дістати йому, ні.   З клітки випустили Вовка, щоб у гаю погуляв.  Він зустрів біленьку Кізку і сказав, що покохав. Присягається в коханні він хвостом і головою, до смерти жити збирається із Козою молодою.  Скільки Вовка не годуй, та він у ліс дивиться.  Задумала бідна Кізка з Вовком розлучитися. Подала у суд заяву, що Вовк її покусав.  Вепр — суддя, свиня погана, нечитавши, під сукно її поклав.  Сім разів знімала Кізка у ветлі- каря синці.  Вепр ці довідки уперто держить в грязній ратиці. На Козі вже й шерсть линяє, вже не знає, що робить.  На весь ліс і степ волає; “звірі добрі, допоможіть!  Я прошу — хто в Бога вірить, хто в чиновниках сидить, хто маленьких діток має, мене від Вовка захистіть.  Звірі, Вовка осуджують десь, поза кущами, а у вічі, 235       боронь Боже, загризе зубами.  Вепр — суддя, волинку тягне, спра- ву відкладає, від нещасної Кози хабара чекає. Через того сіромаху Кізка захворіла.  Та все ж таки їй вдалося вигнать Вовка з хліва. Оцю байку написав я, ранком на узліссі, щоб всі знали, як живеться бідним звірам у темному лісі.               2000 рік.   ЛИСТ СЕСТРАМ Хотів послать сестрам листа, звернутись лагідно, ласкаво. Та думка в голові сіренька і проста.  Позичу краще слово у проро- ка і поета.  - А сестри! Сестри! Горе вам, мої голубки. . . Ви у колгоспі постаріли, весь день тягаючи сапу.  Ні захисту, ні поря- тунку, - у величезному степу.  Скільки вас зливи поливали? Морози щоки обпікали і губи репались від спеки.  Треба ж полоть,- дійти до стежки, а там межа, й без відпочинку, назад пішла, бо всі ідуть, а спина й ноги аж гудуть.  Болять аж жили випирає. Скільки ви зрихлили землі?  Високі врожаї збирали, й не плака лись на доленьку важку, а ще й пісні співали.  Я знаю, - нелегка ваша доля.   Та я радів, почувши вас, як ви вертались з поля. Яку ж Господь вам силу дав?  Яке здоров'я?  Я ще маленьким заздрив вам, бо ви управлялись у степу і вдома.  Погано вам тоді платили, та про-те, добре викручували жили.   Вам і хворіть забо- роняли, бо заросло б все бур'янами.  Зараз літа ваші похилі. Ноги болять, болить у спині.  А руки!  Господи!  Якби хто знав.  Мов сатана викручує якийсь, якби він болячками подавивсь.  Пенсії не вистачає нам на ліки, тому і ходимо немов каліки. І я, нічим не можу вам допомогти, бо і в самого до аптеки немає з чим іти.  Мої рідненькі, мої сестрички дорогенькі, усі забули нас, ніби нас уже й нема.  Певно до нас прийшла зима.   КАТ У загубленому від людей степовому селі жив дід Іван.  Був він мудрою людиною, хоча усе життя працював у колгоспі на різних рядових роботах.  Він був спокійний, хоча й малограмотний, але розумний, завжди приймав виважені рішення.  Сільські люди до нього зверталися за порадою і він їм завжди допомагав.  Його приємна усмішка додавала людям радості, налаштовувала людей на щасливий день.  Це був хороший чоловік, хороша людина. Зараз дід Іван спочиває на сільському цвинтарі. Земелька йому 236       пухом.  По собі залишив Онука, якого подарувала йому дочка. Онук у своєму житті великої науки не впізнав.  У ного ще з юн- их  літ була найбільша мрія, стати мільйонером, прийти до влади, щоб бути над людьми господарем.  Перебудова, яка так несподіва- но звалилася на селян, допомогла йому здійснити свої юнацькі мрії.  Вигодно одружившись, за допомоги родича він став підприє- мцем у Києві, а потім, за допомоги того ж таки впливового родича, він став підприємцем у селі.   Уже у 2000 році він розповідав своїм “дружкам,”що невдовзі він матиме три мільйони доларів. Жадібність повністю поборола все те хороше, що повинно бути у людини.  Швидка і легка нажива злодійським шляхом великих статків, вивела Онука на аморальний шлях життя.  Невдовзі селя- ни відчують на собі, на своєму тілі всю силу виродка Онука. Маючи від землі великі прибутки, Онук відчув себе господарем у районі.  Він діє не за законом, а за прислів'ям, що хочу те й воро- чу, кому хочу тому плачу, а кого не злюбив, тому спину побив. Щоб закони його не зачіпали і не заважали по рабськи експлуа- тувати нещасних людей, знущатися над обездоленими, катувать неугодних, та ще бути захищеним від закону,  він зумів постави- ти собі в помічники майже всіх потрібних йому районних керів- ників.  В народі кажуть; купив з потрохами.  У корумпованій державі, де не закон, а гроші вирішують усі справи, де люди бояться звертатися по допомогу до міліції, прокурора, до суду. Де відбувається насильство над людиною, де катують. Галина, хвора людина, зайшла у двір до підприємця-Онука. Вона сподівалася, що їй подадуть милостиню за покійного діда Івана, але її вирядили ні з чим.  Виходячи з двору мільйонера, Галя взяла без дозволу пляшку з під пива, яка стояла біля стежки. Господар-мільйонер, узяв до рук нагайку, наздогнав Галю серед села на вигоні, та дав їй нагайкою такої милостини, що, напевно, його покійний дід Іван, здригнувся у могилі.  Полежала Галя кілька годин посеред вигона і не пішла, а полізла до своєї хати лі- куватися після милостині від підприємця мільйонера.  Я бачив, як фашист нагайкою ледь не вбив мого сусіда за те, що той не пішов на роботу.  Так тож була війна, тож був фашист.  А хто ж цей виро- док, що таке собі дозволяє, що так збиткується над людьми. Я ніби на собі відчуваю біль нещасної Галі, яку сільський палач катував посеред села.  Мені соромно за людей, які бачили це наси- льство над людиною, цю звірячу розправу над беззахистною жін- 237       кою і ніхто не заступився.  Побоялися розлютованого звіра, якого давно треба гуртом, громадою загнати у клітку. Слідуюча жертва Онука, його ровесник- товариш, який без доз- волу задумав посмакувати виноградом.  Сашко вирішив відвідати свого “товариша.”  У дворі “товариша,” Сашків зір зустрівся з гро- нами винограду, які самі просилися до Сашкового рота.  Спокуса поборола розум людини.   Між людьми існує неписане золоте правило, без дозволу чужого не бери.  Сашко поклав до рота кіль- ка ягід винограду, за що був жорстоко побитий “товаришем.” Колись подібний виродок застрілив вагітну жінку за те, що вона у нього біля двору зірвала жменьку ягідок вишні. Ще одна жертва Онука, про яку мені розповіли селяни, це циган Аркадій, який працював у Онука як раб, бо не був ніде зареєстро- ваний як кадровий робітник.  Дожився Аркадій на роботах у під- приємця, що немає за що й кусень хліба купити.  В цей час, у господарстві Онука здохла свиня, яку відвезли на скотомогильник. Аркадій дізнався, що є свіжина, пішов туди і відрізав від дохлої свині стегно. Іде Аркадій лісосмугою додому і радіє, що під рукою давно омріяний обід.  Він уже відчував приємний запах підсмаже- ного м'яса.  Поруч зупинилася крута іномарка з якої вийшов гене- ральний директор зі своїм юним сином, та своїм заступником. У трьох вони затіяли розправу над голодним рабом Аркадієм. Прив'язавши Аркадія міліцейськими наручниками до дерева, захо- дилися бити резиновими палицями, якими силовики розганяють демонстрантів.  Та саме дужче мене вразило почуте від людей, де підприємець звертається до свого сина:  “Хух, на, Ваню, ще ти побий, бо в мене рука зболіла.” Чи здоровий глуздом батько буде навчати свого сина насильства над людиною, напевно, що ні, бо всяке насильство над людиною карається законом всесвіту.  Ці виродки-кати будуть також пока- рані.  Ці нелюди так захопилися катуванням людини, що Аркадій знепритомнів, а кати подумали, що він помер, зняли з нього наруч- ники і втекли з того місця.  За три доби лежання у лісосмузі Аркадій ожив і добрався до свого житла. Я розумію директора підприємця, цього вовка, що потрапив до отари овець.  Жадоба не тільки засліпила йому очі, вона відібра- ла у нього розум і найкращу якість людини совість. Цей кат являється депутатом  обласної ради від партії регіонів.  Я як згадаю його вчинки,  мені здається, що в партії 238       регіонів кращих кандидатів, як Онук діда Івана, немає і не може бути.  Щоб прикрити свої злочини в цю партію лізуть кати, злодії, розбійники і інша нечисть подібна до Онука діда Івана.  У народі кажуть; “що ти бажаєш людям, те буде тобі.” Всі подібні негідники завжди приходять до сумного кінця. Мене дуже цікавить чи Галя, Сашко та Аркадій будуть голосува- ти за свого ката?  Вистоять перед спокусою чи продадуться на хорошу обіцянку. У них є вибір, адже не всі кандидати є тими,що катують людей.  Люди. Не будьте вівцями, не довіряйте вовкам.   А МИ РАДІЄМО Нещодавно Україна розміняла третій десяток років своєї незалеж- ності.  Незалежність для любої країни це дуже велике свято. Погано, що українці потрапили у ще більшу залежність ніж були у складі “нерушимого.”  Майже кожний українець потрапив у залежність від нестатків, від державних безпорядків, від обіцянок, обману та чиновників дурману. У селі Червона Слобода, Черкаський район день незалежності святкували у сільському клубі, як завжди скромно, пісня, танці, аплодисменти.  Скромність це також хороша риса чи то окремої людини, чи усього суспільства.  Після закінчення концерту людей запросили до пам'ятника Т. Г. Шевченка де керівники села прояви- ли справжній князівський розмах помпезності.  Улаштували салют від звуків якого у Тараса Григоровича голова ще дужче нахилилася до землі.   Нахилилася не від ляку завданого стріляниною пікард, а а від сорому за своїх нащадків, які нічого не навчилися читаючи його Кобзар.  Декілька десятків тисяч гривнів вилетіли в нікуди, а ми радіємо.  На вулицях темно, як у негра в кишені, бо немає за що купити лампочку, щоб освітити вулицю, а ми радіємо. По селу бездоріжжя, як сонце зайшло — чорт ноги поламає, а ми радіємо.  Біля сотні сімей просять ділянку землі під забудову, бо немає бідним людям де жити і їм відмовляють, а ми радіємо. Людям немає роботи,а в кого робота є, то умови гірші ніж у рабів, Схаменіться, люди.  Немає чому радіти.  Скрізь брехня, скрізь обман.  Я запитав:  “Хто цей пан, що зробив такий щедрий перед- виборний подарунок Червоній Слободі?” Це мер міста Сміли. Невже у Смілі все гаразд, що ці гроші там не потрібні. Я не повірю, що на Черкащині у будинках сиріт чи у будинках пристарілих, де люди похилого віку доживають свого віку усе 239       гаразд, усим забезпечені.  Невже мішок державного бюджету такий повний, що зайві гроші можна на вітер викидати. Може бути й таке, що дуже багатий мер відірвав ці десятки, а може й сотні тисяч гривнів від своєї зарплати, від сімейного бюд- жету і щедрою барською рукою викинув у нікуди. Знайдуться добродії які будуть мені доводити, що це його гроші і він, що захоче те з ними робить.  Отут я не погоджуся, бо то гроші народу України, зароблені великим потом і кров'яними мозолями. Шкода, що вони неправильно розподілені між людьми за їх працю. Я вважаю, що цей салют, цей мерівський подарунок не щось інше, як відірваний добрий кусень, а може й половина моєї пенсії, поло- вина зарплати робітника, учителя, лікаря, а ми радіємо. Я також радів, бо кожний постріл пікарди якусь секунду мені освітлював дорогу по якій я ішов додому.  А ще радів, бо всі бро- дячі собаки від переляку десь поховалися, а їх у селі вже більше ніж мешканців села.  Ні жодна собака на мене не гавкнула. У майбутньому я, радітиму коли у робітника чи службовця буде достойна його праці зарплата.  Коли власника земельного паю і орендаря зроблять партнерами, і чистий прибуток від землі роз- ділять між ними навпіл.  Зараз це виглядить ніби один пан, а інший бидло.  Я радітиму коли у пенсіонера буде достойна пенсія Хоча б три тисячі гривнів як мінімум.  Я радітиму коли після прожиткового мінімуму у людини лишатиметься такий же, або ще й більший прожитковий запас.  Я вірю в це, бо я люблю вас. Зараз я сумую, бо ті хто за мій кошт колись навчалися в інсти- тутах, тільки й навчилися мені брехати та мене обкрадати, а інші мовчать, бояться слово правди сказати.  А ми радіємо.   БОСИЙ Андрій Миколайчук, босоногий хлопчик.  Чи пам'ятають таке ста- рожили?  На естраді босий артист України.  Ми дивимося на нього, слухаємо і навіть радіємо.  А того не розуміємо, чому він без взут- тя?  Бо зараз таке життя.  Андрію, мій друже.  Я люблю тебе дуже. Ти гарно співаєш, ти всюди буваєш.  А чи ти, Андрію, знаєш, що більшість українців солідарні з тобою, топчуть сцену свого життя босою ногою.  Не від ситності босоногі, а від нестатків.  Від дер- жавних безпорядків. Від обіцянок, обману, від чиновників дурма- ну.  Одні їздять на машині інші мають по торбині.  Одні дачі, вілли мають, мільйони доларів на розкоші викидають.  Інші в смітниках 240       шукають, щоб знайти чим поживитись.  Соромно на це дивитись. Я також не без гріха, зі злиднями знаюся, та в боргах купаюся. Я теж босий ходжу, на свою долю грішу.  Дякую і за таку.   БО ТИ НЕ ТАКИЙ, ЯК БУВ Не всі люди замислюються над тим, як мало природою для нас від- ведено часу. І, що цей час так швидко спливає від нас. Про це ми помічаємо лише у старості, бо вже нідочого не здібні.  Та й відно- шення, наприклад до мене, у молодості було краще ніж тепер. Дружина моя, Маня, в молоді роки все, що смачніше мені віддава- ла.  Боже, як вона мене оберігала, було не дасть, щоб на мене муха сіла, а тим більше, щоб мене комар укусив.  Ранком на дітей свари- ла; “тихо діти, тато ще спить.”  Не дай Бог хтось із сусід про мене щось погане скаже.  Та вона йому у роті пошкрябає і рота роздере. Було хочу їй допомогти по господарству.   Не дасть, не допустить до роботи, каже; “відпочинь, бо ти й так мало спав.” Ото було жит- тя, а зараз. . . Прожиті роки з'їдають моє життя.  Від роботи мене звільнили, чемно, з почестями, але ж викинули як використану ганчірку.  Відправили на пенсію.  Дружина вже не говорить дітям, що батько спить, а їсть мов та іржа залізо.  “Уставай, діду, бо сусід уже біля двору позамітав, а ти вилежуєшся, ніби кіт.” - Я кажу; “сусід піде вішатись, то й мені іти чи що?”  -Вона мені; “а хочби й повісився, все таки якусь роботу зробив би.  Уставай, ледащо, бо не дам снідати.  Одного разу я не втримався, та й запитав у баби: “А чому це ти, Маню, так мене зненавиділа?  Чому ти не така лагідна як у молодості? Клялася любити до смерти, та вже не люб- иш.”  - Вона:  “А, за що тебе любити?  За оті мішки під очима, чи за отой горб на спині.  Якщо мені не віриш, то подивися у дзерка- ло.  Ти як був молодий, я жодної зими хату не опалювала. Мені біля тебе було спекотно.  Зараз я не лягаю біля тебе, бо боюся застудитися.  Такий ти холодний.  Тепер ти зрозумів чому я не така?  Бо ти не такий як був колись у молодості.   ПРИГОДА Пішов у ліс погуляти, та грибочків назбирать, а може поталанить щось смішненьке написать.  Якось моторошно стало, насторожив вуха я.  Думав людей насмішити, а получиться брехня.  Брехати я не люблю й бажання не маю, якби десь правду знайти, щоб і вам розповісти.  - Діло було на Пилипа, звільнилася від листя липа. 241       Я з зошитом і олівцем, біля липи під кущем, за бороду тримав байку, та почув собачу сварку, З переляку як схопився, аж на липі опинився.  Біжить кабан, вовк, ведмідь, а за ними слідом дід. Дід з рушницею в руках іде лісом -бах!  Та бах!  Дід іде, травицю топче, Поминути мене хоче.   Допомогу я прошу, з липи голосно кричу:  “Дідусю, допоможіть!  З дерева мене зсадіть.”  Дідусь був дуже сердитий, взяв бойову позу.  “Руки вгору! -прокричав- бо стрельну відразу.”  Я підняв догори руки, захитався зляку, та й упав на те, що внизу, на цього вояку.  Лежить дідусь і не дише, вітер вусами колише.   Я біля нього сяк і так, не встає старий ко- зак.   Уже й звірі повернулись діда рятувати.  Вірний песик захо- дився колом гарцювати.  Плаче, скиглить неборака, діду вуси миє, а вовк плакати не вміє, він на місяць виє. Лиш кабан-свиня погана, уже яму риє.   Ведмідь приніс воду з річки,-бризкає на дідуся. Дідусь хитро відкрив очі, потім засміявся і не голосно, та твердо нам усім зізнався:  “Хочу я, мої брати, вам таке сказати: -Вільно можете віднині, ви в лісі гуляти.   ГАСЛО На одній з будівель хлібзаводу, на парусині, висить гасло.  На яко- му написано, що вони п'ятирічку виконають за три роки.  Тоді лю- били писати подібні безглузді гасла.  Лісоруби писали, вріжемо дуба раніше строку. Шахтарі писали, комуністам місце під землею. Люди, які проходять чи прїжджають мимо цього гасла, навіть ува- ги не звертають на такий страшний заклик.  Нікому він не заважає, нікому він не допікає, але ж не всім це гасло байдуже. Дід Володимир Дубінець, проходячи мимо хлібзаводу, як побачив це гасло, вжахнувся.  Заходить до директора хлібзаводу, та й каже директору: “Що ж це ти ворожий сину робиш?  Хочеш голодомор нам зробити?!”   Директор від несподіванки ніби булочкою уда- вився, не може слова промовити, а оговтавшись запитав у діда, Що ж той хоче.  Дід йому пояснив, що гасло, яке закріплене на даху хлібзаводу, закликає за три роки випекти, щоб ми з'їли хліба, стільки скільки заплановано на п'ять років.  А два роки, що ми будемо їсти, лапу смоктати?  Через півгодини з даху хлібзаводу зняли  ту ганчірку на якій було написано таке страшне гасло. Дід Володимир урятував Черкаси від чергового голодомору. 242       РІЗНИЦЯ Яка різниця між чоловіками та жінками?  Таке запитання чути часто і навіть від дуже розумних людей.  Відповіді бувають різними, але правильну відповідь знаю тільки я.  Я хоч і не святий апостол Петро, та все ж таки Петро.  Тому я дещо знаю і на дечому розумію- ся.  Наприклад:  Як людина з'явилася на землі?  О, цей Божий витвір, як він творився я ніби зараз бачу.  Було це так:  У ті далекі, далекі часи ще як мого діда Прохора й на світі не було, сонце не сходило і не заходило, а постійно посміхалося нам з висоти.  Тоді небо було завжди чистим, а ночі взагалі не було.  На землі жив лише один її творець, а саме на тому географїчному місці, де зараз розташована завжди зелена й молода наша Червона Слобода.  Наш творець дуже, любив працю і завжди щось придумував, і творив.  Так і того разу. Узяв глибу глини, розмочив її водою і зліпив з цієї глини щось по- дібне до себе.  Щоб цей витвір просушити, Господь, надів його на палицю, що стирчала з землі.  Пізніше, коли виріб трохи підсох, Господь дмухнув на нього, наш предок ожив разом з палицею між ногами.  Жити б нашому предкові, а може й нам, як дереву, але наш творець вирішив відділити нашого предка від палиці.  Для зручності він узявся рукою за палицю біля тіла нашого предка, а зайву палицю відрізав. Таким чином наш предок зроблений з руч- кою.  З іншого куска палиці, я вже не знаю, як його назвати, Господь створив жінку, але вже без ручки, бо не вистачило мате- ріалу.  Ви тепер зрозуміли, що Бог зробив жінку не з ребра, як доказ цього, кожна жінка кляне чоловікові ребра, а ручку жінки люблять, бо вони з неї зроблені.  Через ту ручку, жінка піде за чоловіком у вогонь і воду, на край світу піде, навіть життя не по- шкодує.  Ось така найголовніша різниця з усіх різниць, які ви знає- те між чоловіком та жінкою, чоловік має  ручку, а жінка немає. Ви мені повинні вірити, бо це легко перевірити. В одному з армійських підрозділів, на комсомольських зборах, обговорювали питання міжнаціональних відносин.  Слово надали солдату, представнику сонячного Узбекистану.  З усього сказаного, присутні зрозуміли лише запитання: “А узбек не собака что лі?” Бурний сміх підтвердив, що узбек дійсно не собака.   1959 рік.       243       МІЛЬЙОНЕР Колись у Києві давним-давно ще як людей на світі не було, а євреїв по всьому світу рознесло,жили дуже бідні два брати євреї. Ледь зводили кінці з кінцями, щоб голодною смертю не померти. Виживали точнісінько так, як зараз ми з вами виживаємо. Одному якось поталанило виїхати до Америки.  Через деякий час він пові- домляє київського брата, що він уже мільйонер.  “Як тобі вда- лося?” -запитує київський брат.  І той відкриває таємницю. Вирішив він просити в американців милостиню.  Сів на розі двох вулиць, поклав перед собою шапку і почав їсти сіно, жує як ско- тина.  Люди, що проходять, бачать таку бідність і кидають у шап- ку долари.  Одного разу проходив президент і поклав йому в шап- ку мільйон доларів.  Таким чином він став мільйонером. Київський єврей, вистежив по якій вулиці ходить президент, сів на розі вулиць, поклав шапку для грошей і жує сіно, як скотина. “Що ти робиш?” -Запитав Президент.  “Сіно їм,бо немає за що хліба купити.” -Відповів єврей.  “Дурень ти, зараз можна на траві попастися, а сіно на зиму збережи.” Порадив йому президент, який мав ім'я символ перемоги, та й пішов геть. Тут не станеш мільйон- ером, подумав єврей, випльовуючи сіно з рота.   КМІТЛИВИЙ Заходить студент до професора здавати залік.  Професор дивиться на цього худого від недоїдання хлопця і вирішив поглузувати з нього.  Професор  - Ну, молодий чоловіче, чи ви знаєте, що таке екзамен?  Студент  - а як же, це розмова двох розумних людей. Професор сам собі думає.  - Ти бач який, себе також за розумного вважає.  Говорить, - а якщо один з них буде дурень?  Студент -Тоді інший не буде відповідати на його запитання.  Професора аж пере- смикнуло.  -Давай залікову — промовив він.  Вискочив студент у коридор, задоволений, що так легко відбувся.  У коридорі  його товариші запитують, що одержав?  Він показує їм залікову, а там написано осел.  Студент знову до професора і говорить: - Профе- соре, ви розписалися, а оцінку забули поставити. Професор поставив йому трійку, якби той відчепився.  Пройшов якийсь час.  Студент сидить у ресторані один за столом. Бачить, що до нього наближається професор з дамою.   Студент - Професоре, сідайте за мій столик, місце вільне.  - Гусь свині не товариш,- гордовито відповів професор.  - Та я такий гусь, що з 244       любою свинею сидітиму,- промовив студент.  Ніби током прони- зало гординю професора, який почервонів від сорому перед студентом і дамою.   - Я бачу ти кмітливий хлопець і тому я при- гощаю.  - Промовив професор і допоміг дамі сісти за стіл. Так світ улаштовано, що невістки стають свекрухами та тещами, а студенти стають професорами.  Щастя вам Шановні!   ГРІШНИКИ Жили — були два куми, які ні в чому собі не відмовляли.  Жінок любили, тютюн курили, пили горілку і били жінку.  Були вони друзі нерозлийвода.  Тільки смерть змогла розлучити їх. Один кум залишився та й той тяжко зажурився.  - Що ж це я наробив, скільки жив стільки й грішив, а тепер як помру, то буде моя дорога прямо до пекельного порога.   Так і сталося.  По смерті потрапив він у пекло.  Тепер свою голову сушить та ламає, куди ж піти, бо чорт пекло на двоє пекол розділив.  В однім пеклі капіталісти, а в іншому комуністи.  Що ж його робити, думає кум. У комунізмі я жив, хай йому грець, а, що таке капіталізм не знаю. Задумався він зажурився і в капіталістичному пеклі опинився. Там котли стоять, величезні як хата, а в котлах грішники киплять. Чорти з кочергами у вогонь дрова підкладають, а ті, що з відрами у котли смолу доливають.  Аж раптом чує: - куме, чого це ти тут? Той зізнався, що його сюди привела цікавість.  - Тікай, куме, в комуністичне пекло,- порадив кум.  - Там планове господарство, що запланують ще й разу не виконувалося.  Дров привезуть, смо- ли немає, смолу привезуть, сірників немає.  Поки сірників діста- нуть, дрова і смолу розікрадуть.  Там тобі ніколи не доведеться кипіти в смолі.  У капіталістичному пеклі не тільки планують, а й виконують і будеш ти стільки кипіти. Скільки там умів грішити. -А чому ж ти не кипиш?  Запитав кум.  Бо я тут пристроївся зав- госпом.  Кум зірвався з місця, ніби з ланцюга собака та й побіг у комуністичне пекло.  Виходить, що в цьому світі ми самі собі створюємо пекло, а в тому світі нам пекло буде за рай, але не всім. КОМІСІЯ  В  ПЕКЛІ Комісія від профспілок відвідала пекло з метою контролю прав покійників.  У пеклі хоч сонця й немає, про-те й не темно, а так ніби сіро, як після заходу сонця в туманний день.  Шановна комі- сія все, що бачить записує.  Зупинилися біля першого котла, там 245       люди киплять у смолі ніби картопля чи буряки.  Навколо котла, у три ряди, стоїть підсилена охорона.  Муха не пролетить, щоб її не замітили.   “Що це за люди?  Чому їх охороняють?” - Запитали профспілки.   “Це євреї, а охороняють їх тому, бо як один єврей вилізе, то витягне всіх.” - Відповів Вельзевул.  Комісія записала і пішла далі.  Знову стоїть котел, у якому кипить смола, а в смолі варяться, ніби полтавські галушки. Люди і немає ніякої охорони. “Що це за люди?  І чому вони без охорони? - Запитала поважна комісія.   “Це українці, це такий народ, як один надумає вилізти, то вони його самі в котел затягнуть, тому й варти немає.” -Відпо- вів  Вельзевул.   Іде далі комісія.   Знову стоїть котел, у ньому кипить смола і люди варяться ніби пельмені і жодного охоронця. Через дорогу стоїть шинок.   Люди, що вийшли з шинку самі за- лізають у котел і киплять,а ті, що вилізли з котла ідуть у шинок, щоб утопити своє горе, тобто напитися.  “Що це за люди?  Чому вони вільно ходять?”  - Запитала поважна комісія.  “Це росіяни. Вони без шинку можуть збунтуватися, а з шинком, кипить, кипи- ть у котлі, вилізе в шинку нап'ється і знову сам залазить у котел. Тому й без охорони.   Ми цих людей століттями вивчаємо і ніяк не можемо їх зрозуміти.”  -Відповів Вельзевул.   Іде комісія далі. Стоїть політичний котел і Лаврентій Берія у гарячій смолі лише по коліна.   Комісія обурилася.  “Чому Берія стоїть лише по коліна?”  “Він стоїть на голові Сталіна.”  -Відповів Вельзевул. У пеклі порушень немає.  Записала поважна комісія.   ЧУЖИЙ  СИН У великому красивому селі, яке має таку ж красиву назву Красна Слобода, жили чоловік та жінка.  Були вони працелюбні. Добре робили. гарно заробляли, як за радянських часів, то вони проти інших людей були багаті.  Збудували гарне господарство, поса- дили  молодий сад, купили новий автомобіль “Жигулі.” Хоча вони жили в достатку, в злагоді  і в любові, проте їх часто огортав сум, бо не було у них дітей, не було наслідника.  Про-те вони духом не падали, все сподівалися і дочекалися.  Дружина поділилася з чоловіком радісною звісткою про вагітність. Радощам дійсно не було меж.  Чоловік ще дужче став опікати і оберігати дружину.  Було сам перевірить, щоб на холодне не сіла, щоб корисне для плода пила чи їла, щоб гарно відпочивала, та майбутнє щастя оберігала.  Не давав їй нічого робити, лише за 246       своїм здоров'ям слідити.  Накінець діждалися того довгоочікува- ного дня, народився хлопчик.   Усе було б як треба, але.  Хлопчик сперва чхнув, так усі дітки роблять, а потім заговорив.  Присутні почули від нього таке:  “Через день я помру, через місяць помре мати, через два місяці помре батько, бо вони мене зачали у гріху. Так і сталося.  Через день малий помер, а батько засумував і запив. Через місяць померла мати.  Батько як згадав синові слова, що йому жити залишилося лише один місяць, він з горя так запив, що за один місяць пропив усе своє господарство, а воно ж було найкраще в селі.  Хоч він був п'яним до нестями, нічого не розумів, не пам'ятав, не міг іти, про-те інстинкт пересилив людські можли- вості.  Він приліз до свого двору помирати і звалився під тином. Другого дня розбудили його траурні звуки духового оркестру. Він побачив багато людей.  “Це вони думають, що я помер,- по                     думав він, - але ж я живий.  Чому ж я не помер? - Запитав у себе. “Що тут відбувається?” - Запитав він у людей.  “Твій сусід помер.” -Йому відповіли.   Чоловік важко похилив свою хвору з похмілля голову до низу.  “Сусід був батько тієї дитини, а я, дурень, пропив таке гарне господарство, щоб нікому не дісталося. Настав мій час починати життя з початку.  І він зумів. Молодець. У каптьорці солдат, узбек, побачив відбитий кутик на своїй валізі. Він як сплесне в долоні, точнісінько так, як сплескують при вели- кому горі.  Та як закричить:  “Кто убіл мой чемодан.”  Почувши таке, присутні від сміху аж за животи вхопилися. А мораль така.   Отаке в світі буває.   Комусь горе допікає, а комусь сміх груди розпирає.   Смійтеся частіше із себе і з нас, смійтеся сильніше сміх лікує вас.  Будьте завжди веселі і радісні. СОМ  ХИМЕРА Брехливий Гнат у дворі про щось бреше дітворі.   Таке сталося зимою.  Була крига на Дніпрі.  Хуртовиною лихою замело все на землі.  Дід, старенький, попросив маленьку онучку, зводити на водопій рябеньку теличку.  Ополонка невеличка, - смачно п'є воду теличка.  Дід побачив страшну морду, що тягла теличку в воду. Теличка вперлася ногами, тягне сома із води, а сом у воді бовтає- ться, ні сюди і ні туди.  Закричав дід на всі груди:  “Людоньки рятуйте!!  Згинути не дайте.  Хто небуть допоможіть!  Швиденько сюди біжіть!”  Тягне теличку за хвоста, та сили немає, а онучка не злякалась, дідусеві помагає.   Витягли вони на лід сома до центне- 247       ра.  “Хух — втомлено промовив дід- отака химера.  Щоб не ти, моя онучко, не було б у нас телички.”  “Не смішіть нас, дядьку Гнате. Хіба ж можна так брехати.  Хоч ми діти ще малі.  Та не віримо брехні.  А я повірив і написав, щоб, і ти почитав.   ВИДОВИЩЕ Кізка, Березка, біля тину травицю щипає, яка найсмачніша вона споживає.  Котик, Мурчик, на сонечку спить, бо вночі не спатиме, буде миші ловить.  Песик, Шарик, за господаря себе має, за всим, що у дворі робиться, він спостерігає.  Шарик побачив, що Мурчик на сонечку спить.  Отакий Мурчик ледащо, не хоче робить. Шарик, голосно загавкав, Мурчик, кинувся тікати.  Та не може він утекти, бо Шарик хоче наздогнати.  Мурчик вискочив на кізку, кігтями вчепився в шерсть.  І немов переломився, у дугу зігнувся ввесь.  А вже крику того було, сичить і шипить мов залізо розігрі- те, що кинули у воду.  Я такого видовища не бачив від роду. Вийшла квочка з-за тиночка, вивела курчат своїх. Не сподобалась їй сварка, треба примирити їх.  Підбігла до Шарика, клюнула біля хвоста.  Шарик голосно заплакав і лаятись перестав.  Мурчик, з кози скочив на драбину, На найвищому щаблі гріє свою спину.  Кізка Березка уже не пасеться, стоїть з повненьким бочком.  За обідом нас пригостить свіжим, теплим молочком.   Смачного вам.   ЩО ПАН СКАЗАВ УСЕ МОЄ У недільку, як завжди, до церкви прийшло багато прижожан.  Одні Богу помолитися, інші, щоб на людей подивитися та проповідь батюшки послухати.  Були й такі, що прийшли байдики бити. З маєтку приїхав пишний та набундючений пан.  Про нього ходи- ла слава, що він дуже строгий до мужиків.  Стоїть пан у церкві серед людей.  Молиться та просить Бога, щоб урожай був гарний. У цей час хтось у церкві зіпсував повітря.  Пан закрутив носом, ніби хотів дізнатися хто це зробив.  Безбожний грішник ще дуж- че пустив вуглець.  Пану хоч із церкви тікай, та гріхи не пускають. Кругом сама мужва.  Дізнайся котрий з них псує повітря. Пану вже й дихати немає чим, задихається.  Не втримався, за- питав хто це робить.  Та хто ж зізнається.  Тоді пан пішов на хитрість, говорить:  “Мені треба такого чоловіка в маєток, щоб насмердів, я гарно заплачу.”  На гарну плату клюнув той, що 248       псував повітря.  “Це я, пане,” - зізнався він.  “Якщо ти умієш так псувати повітря, то зараз іди додому приготовся, а завтра я тебе чекаю у маєтку.  На тебе чекає хороша винагорода.”  Мужик гово- рить: “Що то я, пане, от моя теща, вона ще дужче псує повітря. Де вона посидить, трава вигорає.  Я замкнув її і цапа у хліві, через годину цап здох.  Ото сила.”  Пан дозволив йому прийти з тещою. На другий день ще й сонце не зійшло, а мужик з тещою вже стукають у панську браму.    Конюх Герасим, здоровий як ведмідь, панський кат, підійшов до брами і запитав чого вони хочуть. Ті відповіли, що їх пан запросив до маєтку попсувати повітря. Герасим подумав, що вони божевільні і не пустив їх у двір. Вони стали його лаяти і зняли такий лемент, що почув пан.  Пан вийшов на ганок, дозволив їм зайти до двору і дав наказ Герасиму: “Відведи їх на конюшню і дай їм по двадцять п'ять.” Герасим поглянув на мужика, а той такий худий, аж світиться. Та й каже:  “Пане, це йому багато.”  Мужик, почувши Герасимове заперечення, як закричить:  “Що пан сказав, усе моє.”  Він думав, що йому дадуть гроші.  “Добре” - сказав Герасим і повів їх на конюшню давати двадцять п'ять різок за зіпсоване повітря у церкві.  У церкву треба ходити чистими і помислами, і тілом. АЛКОГОЛІК Усі люди знають, що алкогольна залежність, є чи не найстрашніша хвороба.   Вона забирає у людини все цінне чим дорожить людина, здоров'я, розум, гідність.   На п'яну людину не тільки сторонні, а й рідні дивляться як на щось бридке.   Алкоголік, щоб задовольнити потребу хворого організму, залазить у борги, краде чуже, або вино- сить домашні речі нажиті роками великою працею, щоб поміняти у людей на горілку.   Я, не знаю, чи слід вважати за людей тих, хто наживається на чужому горі.  Мій знайомий, Андрій, потрапив у алкогольну залежність.   Тероризував усю свою сім'ю.  Його дружи- на куди з ним не кидалася по допомогу, де тільки вона з ним не була і в лікарів, і в знахарів, і в екстрасенсів.  Ніякої допомоги. Ніхто не міг вилікувати.  Хтось порадив їй, покласти у банку дох -              лого кота і налити горілкою.   Першу чарку, як попросить, сама налий, а потім він сам побачить до банки дорогу.   Він, як побачи- ть яку пив горілку, виблює, перехворіє і більше ніколи не потяг- неться до горілки.   Жінка так і зробила.  Уже чоловік сам пішов до кладовки, де банка з котом і горілкою.  Не дочекавшись чоло- 249     віка, пішла подивитися, що ж він там робить, бо він такий гидли- вий, що може і померти від побаченого у банці дохлого кота. Відкриває двері в кладову. . . “Ой лихо!” -Крикнула жінка.  Вона думала, що чоловік, побачивши яку він пив горілку, виблює і кишки з себе, а побачила порожню банку.  Чоловік стоїть задерши до гори голову, викручує дохлого кота, ніби ганчірку, а краплі горілки падають йому до відкритого рота.  Побачивши дружину, він пробелькотів, щоб та принесла щось закусити. “Щоб ти нею подавився, щоб ти у ній утопився, щоб під тобою земля розступилася, щоб тобі се, щоб тобі те.” -Проклинала жінка чоловіка.  Як бачите і цей спосіб лікування не допоміг. У мене є найкраща порада  моїм читачам, щоб ви не потрапили у халепу алкогольної залежності і завжди були здоровими,  не підносьте алкоголю до рота, бо він є найбільша у світі гидота. Пийте напитки чистенькі і будьте усі здоровенькі. ХИТРИЙ БАТЬКО Мама наказала п'ятирічному сину простежити за батьком, бо їй показалося, що її чоловік скакає у гречку.  Задоволений після ска- кання у сусідчину гречку, чоловік пробирається садом поміж кущів і дерев до власної оселі.  Аж раптом. . .”Тату, де ти був?” - Запитав відважний дозорець-син.  “У банку,” - відповів спантели- чений батько, прийшовши до тями.  “А, що ти там робив?” -Напо- сідає допитливий син.  “Депозит оформляв.”    -Відповів батько. “А, що таке депозит?”   -Запитало маля.  “Дивися синку.” - Батько зриває з гілки грушу і дає її сину..  “Спочатку вкладаєш гроші. Син: “Тату, це груша, а не гроші, що ти мені брешеш. Я ж не мама. Батько: “Вибач синку, я розумію, що не можна брехати, але таке життя настало, що всі брешуть. Це така хвороба, як дихнеш то й брехнеш, а я також дишу.                   250       СВИНЯ ЗАВЖДИ СВИНЯ Хом'як, не подумавши, на старість з села до міста жить подавсь. У місті жить ніби й нівроку, та дуже подорожчав газ.  У селі за Хом'яком лишився земельки пай, бо він таки на славу там трудив- ся ні дня, ні нічки не проспав.  Про свою старість дбав.  Землю в оренду здав Кнурові.  Хай риється в землі свиня.  У нього рило мо - лоде, може й мені щось за оренду попаде.  На ліки пригодиться, бо старістю життя нікуди не годиться.  Кабан, скрутивши дулею хвос - та, говорить Хом'яку:  “Що випаде у мене з під хвоста, відсоток твій, а решту не чіпай. У Хом'яка іншого  вибору немає, бо так про хом'я- ків рідна держава дбає.  Скінчилось літо, осінь настала, а Хом'яка но- ва біда спіткала. Субсидію йому належить взяти, але для цього потріб но довідку у відділ субсидії подати.  Телефонує Хом'як до Кнура. Секретарша  лагідним тоном промовляє, що Кнура в офісі немае. “Лисичко-сестричко,-благає Хом'як,-вишли мені прибуткову довід -           ку, бо без неї — ніяк.”  Просить Хом'як родичів:  “Сходіть до свині, про прибуток довідку перешліть мені.  Та Кабан, свиня погана, всим відповідає, нехай Хом'як сам по довідку завітає. Довелося Хом'яку сотню верст долати, щоб довідку для субсидії у свині узяти. Що поро- биш, якщо у кабана ні поваги, ні жалю до старих нема.  Погано коли у керівника обличчя людини, а душа свині, а свиня вона і в Києві, і у Драбові свиня.   Свиня, вона  всюди і завжди свиня.  
  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *