• 06.01.2018

    Фактори зимостійкості озимих культур.

    Статистика свідчить, що загибель посівів пшениці озимої в країнах ко лишнього СНД спостерігається досить часто і на великих площах. Наприклад, 1956 р. посіви озимих зернових загинули на площі 9,3 млн га, 1960-го — на понад 8 млн га. В Україні за період із 1944 по 1966 рр. посіви пшениці озимої гинули у середньому на 20% площ сільськогосподарських угідь. Вірогідність за гибелі пшениці озимої на третині площі, особливо у східних областях України, спостерігається двічі-тричі за 10 років, озимих жита і тритикале як більш морозостійких культур — один-три рази. Ще більше потерпає від несприят ливих умов зимівлі ячмінь озимий, більшість сортів якого на сході країни висівати взагалі не рекомендується. Загибель озимих посівів зумовлює недобір мільйонів тонн зерна, додаткові великі витрати коштів на заміну втраченого посівного матеріалу, повторний обробіток полів, витрату палива та протруйників, пересівання загиблих посівів ярими культурами тощо. Крім того, за таких умов порушуються плани проведення посівної кампанії, що призводить до запізнення сівби ярих культур і зниження їхньої урожайності; у хлібному балансі зменшується кількість зерна найвищої якості, бо пересівають озимі культури здебільшого зернофуражними. Проблема зимо- та морозостійкості озимих зернових культур є однією із найважливіших в економіці сільського господарства, і її успішне вирішення, безумовно, сприятиме збільшенню зернового балансу в країні. Отже, перезимівля озимих хлібів є однією із найважливіших агрономічних проблем у виробництві зерна, яку потрібно завжди враховувати і знаходити способи максимального зменшення її шкідливих наслідків. Важливу роль у вивченні причин загибелі озимих культур і розробці заходів їхнього збереження у період зимівлі відіграють агрономічна наука та прогресивна виробнича практика. Перш ніж вести мову про фактори зимостійкості, варто визначитися із термінологією, оскільки переважна більшість людей не розрізняють терміни «морозостійкість» та «зимостійкість», натомість кожен із них має свої нюанси. Отже, морозостійкість — це стійкість рослин проти дії низьких негативних температур, а зимостійкість — стійкість зимуючих рослин проти комплексу несприятливих умов зимівлі в осінній, зимовий і ранньовесняний періоди їхнього життя. Морозо- і зимостійкість — складні фізіологічні стани озимих, які постійно змінюються залежно від віку рослин та умов їхнього вирощування, що формуються восени, під час загартування посівів. Вивчення питань вимерзання рослин і прийомів підвищення їхньої зимостійкості розпочалося ще у XVIII ст. Од ни ми із перших учених, що намагався пояснити причину загибелі рослин унаслідок вимерзання, були Button і Du-Hummel (1737 р.), які стверджували, що рослини гинуть від утворення льо ду в су динах, який після відтавання ставав причиною розриву і відмирання рослинних тканин. Із сучасних праць вітчизняних і зарубіжних учених відомо, що під впливом морозів у результаті зневоднення за замерзання води у рослинах порушується структура протоплазми, підвищується концентрація клітинного соку, змінюються відстань між макромолекулами та стан мітохондріального апарату, відбувається розлад процесів енерго обміну та аеробного дихання, яке змінюється анаероб ним, накопичуються токсичні продукти обміну речовин, під дією яких протоплазма відмирає. На сучасному етапі встановлено, що вимерзання є результатом впливу цілого комплексу несприятливих факторів на рослинну клітину, найшкідливішими із яких є механічний тиск льоду і зневоднення. Наразі вже досить чітко встановлено закономірності морозостійкості рослин. Передусім стало зрозумілим основне положення, що морозостійкість — це явище, яке не завжди притаманне навіть досить стійким рослинам. Щоб витримати всі несприятливі умови взимку, рослина має перейти з активного вегетуючого в якісно інший, пасивний, стан, що отримав назву «загартований». Підготовка до зими — комплекс багатьох складних біохімічних процесів, об’єднаних одним загальним терміном «загартування рослин». Було встановлено, що загартування рослин озимих зернових культур відбувається у дві фази: I фаза — за температури вдень близько 8…10°С, а вночі — від нуля до 4°С; II фаза — за середньої температури від нуля до -5°С. У першій фазі завдяки активній вегетації і процесам фотосинтезу, для яких особливо сприятливою є сонячна погода, у вузлах кущіння нагромаджуються цукри (вуглеводи), які за нічної температури від нуля до 4°С практично не витрачаються як на ріст рослин, так і на процеси їхнього дихання. Внаслідок щоденного збільшення вмісту цукрів, який під кінець загартування досягає у вузлах кущіння до 30% і більше загального вмісту сухої речовини, рослини здатні витримувати зниження температури на глибині залягання вузла кущіння до -10…12°С. У другій фазі загартування відбувається зневоднення клітин, у яких підвищується концентрація розчинних цукрів, зменшується вміст так званої вільної води, яка легко замерзає, та підвищується вміст зв’язаної води, котра замерзає лише за критично низької температури. Рослини стають ще стійкішими проти низьких температур: добре загартована пшениця витримує зниження температури біля вузла кущіння до -18…20°С, жито озиме — до -23…24°С, тритикале — до -19…21°С, ячмінь озимий — до -14…15°С. Також слід розрізняти поняття «вимерзання» від «замерзання». Озимина завжди замерзає, бо взимку температури у районах її вирощування переважно мінусові, але від цього не гине, тобто не вимерзає. Тривалість проходження першої і другої фаз загартування становить у середньому 20–25 діб. Проте навіть добре загартовані рослини (за вчасного висівання добірного насіння у добре підготовлений грунт, внесення потрібних добрив) не забезпечують повної гарантії від вимерзання у разі переходу температури через поріг критичної, про яку йшлося вище. Найстійкішими до умов пе резимівлі є рослини, які до кінця осінньої вегетації утворили три-чотири навіть до п’яти пагонів кущінняНайстійкішими до умов пе резимівлі є рослини, які до кінця осінньої вегетації утворили три-чотири навіть до п’яти пагонів кущіння Установлено, що ступінь загартування також залежить від освітлення рослин, його інтенсивності і якості у період осінньої вегетації. Так, сонячна погода сприяє кращому загартуванню, ніж хмарна. Нині відомо, що пшениця озима може набувати високу морозостійкість як цілодобово, так і в умовах короткого дня, але за різної тривалості дії температур загартування (близьких до 0 °С). У першому випадку потрібен тижневий, у другому — три тижневий строк. Отже, друга фаза загартування у озимих відбувається за незначних негативних температур — від -3 до -5°С. Але це підвищення морозостійкості відбувається лише тоді, коли рослини перед цим пройшли загартування за температури трохи вищої за 0°С. Друга фаза загартування є зворотним процесом: у разі відлиги стійкість до вимерзання, набута при загартуванні, послаблюється, а за наступного пониження температури — підвищується. Тобто в польових умовах друга фаза загартування може проходити тривалий період. Для успішного загартування рослин як у польових, так і штучних умовах необхідне поступове зниження температури. Це пов’язано з тим, що основні захисні процеси, що розвиваються у рослині під впливом від’ємних температур, найінтенсивніше перебігають за незначних морозів — близько -3…-6°С, із подальшим поступовим їхнім посиленням. Дослідженнями встановлено, що в умовах України перебіг першої фази загартування припадає на другу половину жовтня або ж на першу половину листопада. Тривалість першої фази загартування становить близько 20 діб. Зниження середньої добової температури повітря до 5…6°С восени прийнято вважати за початок періоду проходження першої фази загартування рослин, а перехід температури повітря через 0°С — за закінчення цього періоду. Морозостійкість пшениці озимої на закінчення першої фази загартування досягає -14°С. У фазі проростків або сходів рослини озимих зернових культур за температури близько 5°С проходять так звану стадію яровизації. Однак є відомості, що яровизація можлива і за ширшого діапазону температур — від -6…-8 до 16…18°С. Для проходження цієї стадії рослинам потрібен період від трьох до семи діб. Рослини, які не пройшли стадії яровизації, у подальшому не виколошуються. Власне, у цьому і є відповідь на питання багатьох фермерів про те, чи можуть перерослі посіви озимих зернових утворити колос восени. Річ у тім, що восени до фази колосіння за певних погодних умов можуть перейти лише типові ярі культури або сорти-дворучки, які зовсім не потребують або потребують «спрощеного» періоду яровизації. Із початком утворення колоскових горбиків різко знижується морозостійкість пшениці. Тому в роки, коли в осінній період умови сприяють повному завершенню яровизації, пшениця озима до весни втрачає морозостійкість, через що навіть за незначного зниження температури спостерігається пошкодження і загибель рослин. Тому у перерослих з осені озимих зернових культур може істотно знижуватися ступінь загартованості рослин, а отже — і зимо- та морозостійкість, але загрози утворення колосу восени не виникне. Від ступеня проходження рослинами стадії яровизації значною мірою залежить зимостійкість озимих зернових культур. Дослідженнями встановлено, що важливий не сам факт закінчення яровизації восени, а перебіг цього процесу в умовах без активних температур і пов’язаних із ними ростових процесів після його завершення. Таким чином, для формування високого рівня морозостійкості озимі зернові культури повинні мати досить тривалий період яровизації, оскільки сорти із дуже коротким яровизаційним періодом можуть переходити у генеративний стан на початку зими і втрачати здатність до загартування. Тому потрібно вивчати тривалість періоду яровизації як складову зимостійкості новостворених та інтродукованих сортів пшениці й інших озимих зернових культур. Від функціонального стану рослин та інтенсивності фотосинтезу залежить накопичення органічної маси, а відтак і стійкість до несприятливих умов навколишнього середовища, що у кінцевому результаті має вплив на врожайність та якість вирощеної продукції. Тому всі елементи технології вирощування сільськогосподарських культур — сорти, строки сівби, норми висіву, попередники, обробіток грунту, система удобрення, заходи захисту рослин тощо — спрямовані на створення оптимальних умов для перебігу фотосинтетичних процесів у рослинах, а отже, і є факторами підвищення зимостійкості. Вважається, що найстійкіші до умов перезимівлі рослини, які до кінця осінньої вегетації утворили три-чотири, навіть до п’яти пагонів кущіння. Конус наростання головного пагона перед входженням рослин у зиму має бути завдовжки 0,25–0,35 мм і перебувати на ІІ етапі органогенезу, оскільки диференціація конусу росту в осінній період, його витягування та перехід до III етапу органогенезу різко знижує морозо- і зимостійкість рослин. ©Пропозиція - Головний журнал з питань агробізнесу http://propozitsiya.com/ua/faktori-zimostiykosti-ozimih-kultur
  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *