• 29.07.2013

    Добро і зло

    Панімаш Петро Іванович   В Остапівці я народився, Там пуп закопаний лежить. Там кисню перший раз напився І научився говорить.   Мила моя, Остапівко, Може, комусь  й невірна. Мені, як дитині матінка, Найкраща у світі, рідна. Нині я проживаю На правім березі Дніпра Як рідного сина, плекає – Моя Червона  Слобода.          Мене хвилюють людські почуття: добро і зло, кохання і розчарування, материнська доброта і самовідданість, віра та надія,  і беззаперечно – доля рідного народу, якого я безмежно люблю.    Я люблю навіть тих, хто бажав мене знищити. Та понад усе – я люблю  Господа Бога, творця нашого життя.   Без Його волі, я б не родився, не написав би цієї кни- ги-сповіді. Книги  -як тихого передзвону мого  серця про пам’ять і шану людям, що згадані на її сторінк- ах.  Бінарні опозиції таких глобальних і, на перших план здавалося б, простих  кожному понять добра і зла становлять ключовий  зв’язок і назву книги. Адже саме ці почуття переживає кожен з нас не тільки в самому собі, а й на фоні сім’ї, роду, держа- ви, культури тощо. Це вічне протиборство чорного і білого, контрасність радощів життя та суму, як той материнський рушник, оспіваний в пісні «Червоне – то любов, а чорне – то журба».  Пропоную і Вам, мій шановний читачу, ознайомитися з моїм твором, побути зі мною у ті ще зовсім недалекі роки воєнної розрухи.  Пом'янути загиблих на війні наших предків.  Хочу побажати для Вас миру на всі роки життя.  Любові кожній людині, терпіння кожній людині, прощення кожній людині.  Душевного тепла і добра кожній людині.                                                        Хто читає Петра Панімаша, у того чистішає душа.                                                                                               З повагою – автор.       ДОБРО І ЗЛО Широким, ніби безкраїм степом,  змійкою протікає річка Чумгак, розділяючи степ навпіл.  Широке болото і високий правий берег підказують, що колись тут протікала могутня повноводна ріка. Тепер, тут лишилося лише широке болото та високий правий берег розділений глибокими ярами, що свідчать про великі притоки ріки. На правому березі Чумгака розташувалося  невеличке,бідненьке село Остапівка, Драбівського району. Від середини весни до половини осені людські хати ховаються у розкішних вишневих та яблуневих садах.  Мешканці села працьовиті, (тут ледарі не виживають), адже земля від селян  вимагає багато праці та  сил.       Село розділене на три частини двома не дуже широкими ярами, з яких насипані греблі утворили два  ставки. У селі два вигони, які служать для тирлування  худоби.  Кожна з цих частин села має свою назву.            Хутір з відгородженим греблею ставком, має широкий майдан. Більшість цього майдану займає старий цвинтар.        Зараз, на цьому цвинтарі стоїїть Обеліск слави, поставлений як пам'ять загиблим від фашистських загарбників селянам.  На цьому Обеліску слави вписане  прізвище мого загиблого у лютому 1944 р батька ПАНІМАШ ІВАНА ПРОХОРОВИЧА.  Багато пам'ятників загиблим воїнам, зроблених з різного матеріалу стоїть у кожному селі, чи місті нашої країни.                    Я своєму батьку,  пам'ятник написав, який називається “Пам'ять”.    Пропоную вам його прочитати і оцінити.   ПАМ'ЯТЬ Батько пішов на війну, Щоб зберегти батьківщину. Тато мав думку одну: « -Я повернусь, не загину». Він був сміливим в бою, Та думка його не збулася: Навіки в чужому краю Пам'ятник батьку зостався. Загинув  він у війні, Заплющив навік сині очі. І кличуть дітки його в сні, Благають і просять,щоночі: «Тату!    Тату!    Прийди В нашу хату, рідненький. В обіймах своїх обігрій, Надію всели у серденько! Батько хлібороб від роду, Любив землю обробляти. Загинув не за нагороду, Щоб нас - діток урятувати. Дорого ми заплатили: Життів мільйони віддали. Батьки собою затулили, Щоб їхні дітоньки жили. Батько лежить в чужій землі, Його вже й кісточок немає. Лиш прізвище на обеліску, Про батьків нам нагадає. Шануйте солдатські могили В них славні герої лежать. Вони нам життя боронили, Їх рани нам досі болять.   *    *    * Колись, на майдані Хутора, гордо ніби богатир, розмахував своїми руками-крилами сільський млин. На північній стороні ярочка, колись стояла гарна сільська хата, яку комуністи відібрали у гарного господаря, бо ця хата була покрита залізом. У цій Герасимовій хаті зробили школу, де ми, діти, навчалися до чотирьох класів. У першому класі нас учила вчителька Маруся Василівна. Східна частина села називається Новоселиця. Таку назву ця частина села має тому, що будувалася вже за радянських часів і, звичайно, має вид нового села. Від хутора Новоселиця відділена двома ставками, між якими стояли такі ж старі, як і на хуторі, шість хат.  Цей куточок, що був центром села,чомусь називали Берківщиною.  Звідки пішла така назва – ніхто не знає. На Берківщині знаходиться Будинок культури, сільська рада, магазин, а також дорога на сільський цвинтар і до колективного господарства колгосп.  Саме останній, підприємець за допомоги державних можновладців  шахрайським шляхом відібрав у селян. Я памятаю, після війни там стояв панський будинок, у якому був клуб, бібліотека і колгоспна контора.  Поруч з панським будинком стояло з десяток дерев’яних комірчин, зроблених у зруб і цегляний погріб. На Новоселиці також є широкий вигін.  Особливо він красивий навесні: наче великий зелений килим простелився перед вами і тягнеться  майже  через усю Новоселицю.  Крім людських хат, на Новоселиці, за городами, навпроти  діда  Рептуха,  теж стояв вітряк. Всього у селі було чотири млини, які розібрали з  приходом у село електроструму.  Від річки село колись відділялося непрохідним болотом, трясовиною. Зараз болото висушили.  Ближче до людських городів ростуть розкішні, кучеряві верби та вільхи. Я любив рано, до схід сонця, слухати спів птахів, а їх у березі на деревах так багато і кожна пташка своєю піснею радо зустрічає ранкове сонце. *      *      * Минало тепле літечко 1938 року.  Настали перші дні вересня. Непомітно входила у наше життя золота осінь, як завжди, пишна і багата.  Клен та вишня відсвічували бронзою, а сонячне проміння, просочуючись крізь листя дерев, ставало ніби золоте.  Сліпило очі і п'янило своєю чарівною красою.   Верби, ніби й не відчували осені, а все-таки  на землі лежало багато сухого листя.  У повітрі на тонкому павутинні літали павуки.  Це перші ознаки осені. Жнива вже  закінчилися.   Тепер молотарка працюює день і ніч, щоб швидше змолотити збіжжя, заховати хліб у комори.     Люди розуміють, що незабаром треба копати буряки, ламати кукурудзу.          Вродило всього     вдосталь і всьому треба вчасно дати лад. У колгоспі роботи непочатий край, а робочих рук – не вистачає. Техніки, такої як зараз, тоді не було.  Вся надія тоді покладалася  на мозолясті руки селянина, на коня і вола, а з техніки добрими помічниками були молотарка і паровик. За працю платили трудоднями.  Глумилися з людей. Вночі випав короткий, по-літньому теплий дощ, а день був напрочуд прозорий, безхмарний і сонце гріло, як у серпні.  Того дня мама не пішла на роботу.  Вона побілила крейдою піч і плиту, помазала глиною долівку і призьбу навколо хати.  Випрала білизну і вже ввечері дозволила собі відпочити.  Мама була при надії, мав народитися я.     Удосвіта, п'ятого вересня 1938 року, мама послала    батька за повитухою, бабою Настею.  Так, я з'явився на світ.  Баба Настя, Царство їй Небесне, надала мені можливість перший раз напитися кисню від якого я сп’янів і почав кричати на всю Берківщину, щоб повідомити все село, всю Україну, що я з'явився і дуже радий, що я з вами, і вимагаю від вас допомоги.            Мій перший крик – то була заява на згоду жити у цьому складному і цікавому світі.  Діти, що тільки народилися, своїм криком утверджуються на землі, мають більші права, ніж дорослі на увагу до своєї персони. Через п'ять днів, після мого народження, мама пішла копати колгоспні буряки, щоб сім'я не померла від голоду.  Лікарняних для колгоспників тоді не було. Розповідала мама, що моя старша сестричка Настя, (а їй було в ту пору п'ять років), щодня загортає мене в сяку-таку ганчірку і несла мене до мами на бурякову ділянку, щоб ненька погодувала молочком. Добре, що буряки були  близько від села і в п'ятирічної сестрички Насті вистачало сили донести мене  по мамине молочко… *     *     * Мені було майже три роки, як почалася війна.  Я не розумів, що таке війна, але переляк перед якоюсь невідомою, страшною силою передався мені від батьків. Наш тато разом з іншими чоловіками, пішли у  село Драбів до військкомату, щоб іти на фронт.  У військкоматі нікого не було.  Хтось повідомив, що у Драбові уже розгулюють німці. Безпорадні наші добровольці тікали колгоспними ланами від Драбова у свої села, ніби дома  можна врятуватися. Перелякані люди збиралися групками в одній хаті чи погребі. У гурті, думали вони, що не так страшно зустрічати ворога. Мама з Настею та Сашком ночували у сусідки тітки Федори Потапихи у погребі разом з її родиною.  Батько зі мною залишився ночувати у своїй хаті. До нашого двору німці приїхали вночі.  Вони так дуже стукали у вікна та двері, що ті ледве не випали зі стін.  Батько думав, що німці не достукавшись, підуть геть. Він притиснув мене до себе і шепотів мені на вухо, щоб я не лякався, і мовчав.  Та німці не вгамовувалися а продовжували бити у вікна і двері. Довелося впускати.        Батько засвітив каганця і впустив німців до хати. Їх було декілька осіб і всі вони  дуже розлютовані.  Один махав зброєю у батька перед очима і люто кричав. Батько стояв нерухомо і пояснював, що спав, і нічого не чув.  В ту ніч, я вперше дуже злякався і заплакав так голосно, що й німці вгамувалися.  Батько взяв мене на руки і так ніжно притис до своїх грудей, що я замовк.              Один з німців дав мені цукерку, яку я, напевно, вперше скуштував у своєму житті.  Наступного дня я прокинувся від сну дуже пізно. Німців уже не було, а мама, Настя і Сашко були дома.  Так, я знайомився з німцями, такою була моя перша зустріч з ворогом. Одного разу від стрілянини загорілася наша хата.  Люди прибігли допомогти хоч щось урятувати.  З хати встигли винести подушки та інші речі, які поклали подалі від пожежі. Мене посадили на щойно врятовану купу подушок. Я дивився на вогонь, а він був такий гарний у досвітній темряві.  Я не розумів, що пожежа для нас – це трагедія…. Після пожежі нашу хату сяк-так відремонтували    і тепер вона була схожа на хату  Т. Шевченка: стара і благенька.   Ми, дітьми, часто вибігали бавитися на зелений спориш перед хатою.   За метрів сто від нашого двору був ставок.    У ньому часто плавали, відпочивали і ми, діти, і людське птаство.  Тож одного разу ми примітили неподалік ставка німецький броньовик і подумали, що німці приїхали покупатися, щоб прохоло- дитися від спеки.      Та не  такою була їхня “прохолода”.  Блиск зброї німецьких офіцерів навів страх у наших дитячих  очах:  шалена стрілянина відкрилася на весь ставок. Йшло несправедливе “полювання” на купку сіль- ських гусей.  Перелякані шаленним звуком стрілянини ми, забігли у хату.     Нашою рятівною схованкою була домашня піч на яку ми, ніби купка горобців, вскочили  і тремтіли від переляку, який нам довелося пережити.                                  Щодень у жорстокі дні війни для нас відкривались нові  недитячі  страхи. В один із таких днів наша  мати  не пішла на роботу. По неї прийшов озброєний німець.  Він шукав маму скрізь, навіть у печі. Ми на печі, у кутку, притиснулися одне до одного, і несамовито кричали.  Ніби той крик міг нам чимось зарадити.  Ця страшна потвора у касці  дивилася на нас і кричала: «мутер! Мутер!» Ми, діти, дивилися на цю потвору і кам'яніли від ляку.    Я бився об сестричку і братика, як рибонька об лід, щоб за них заховатися, але всі мої зусилля були марними.  Братик і сестричка, немов приліпилися до стіни і комина, і я не міг за них заховатися. Вони також були перелякані і несамовито кричали, а потвора дивилася на нас, і кричала одне і теж:           « мутер! Мутер!» Та все ж таки, наш дитячий крик був страшніший від німецького, бо його, навіть, фашист не витримав і  пішов з  хати.  Щастя нашої мами, що німець не шукав її на городі, де вона вибирала коноплі. Через декілька днів, наш сусід Биковський Іван, теж не пішов на роботу.  Староста привів до нього коменданта, який нагайкою так побив бідного чоловіка, що в нього і сорочка порепала від нагайки, не кажучи вже про тіло. У ті лихі часи траплялися різні страшні історії  у моєму селі Остапівка.   На Новоселиці жив дід Андрій Маняченко, у якого квартирував німецький комендант. У цього коменданта, сусідський хлопець Павлуша, украв  кінське сідло та  півмішка печива, яким німець годував свого коня.  Такого зухвальства комендант не очікував і розлютований фашист перелякав усіх мешканців Остапівки.  Якраз Павлушин брат Іван зі своїм товаришем Андрієм ішли вулицею і потрапили на очі розлютованому фашисту.  Невинні хлопці ледь не загинули від кулі фашиста.  Врятували  їх односельчани, які умовили розгніваного німця не вбивати молодих хлопців. Після війни той самий  хлопчак Павлуша, що вже був у зрілому  віці Павлом Їгоровичем, розповідав мені, що чоботи на ньому пошиті із сідла для німецького коня. *   *   * Почали забирати молодих людей до Німеччини.   У нашої сусідки баби Мотрі було троє синів: Іван, Андрій та Петро.  Прийшли поліцаї. Івана та Андрія половили, пов'язали і повели під охороною до клубу.  Петро замкнувся у хаті. Поки поліцаї гримали у двері, він прорвав солом'яну покрівлю хати  і втік городами в очерет.  Біля хати зчинився  крик, плач, тужіння.  Поліцаї відкрили стрілянину, але Петра так і не знайшли. На греблі  з Новоселиці везуть підводами полонених.  Підвода оточена озброєними німцями та поліцаями. Чути жіночі крики й тужіння.  Цей крик був страшний і сильний ніби там людей  розривали живцем. І як же тут не ридати, коли батьки, може й на вік, прощаються з рідною донькою чи сином, хоронять їх живими люди, самі не знаючи, що буде з ними самими. Міцні мотузки на руках – кайдани людських поневірянь, скривджені долі, криваві сльози матерів.    Чорні дні стояли у селі. У один із таких днів йшли ми з братом до рідного дядька по батьковій лінії. Батьків брат Сашко жив на Хуторі. Дядькова сім'я  нас любила, тому ми до них і родалися дужче, ніж до інших дядьків.   Ми дійшли  майже до хутірського ставка, аж раптом нам на зустріч вийшли  два німецьких офіцери. Вони зупинили нас.  Один з них щось заговорив і пальцем поманив мого  шестирічного Сашу до себе.  Брат підійшов.  Німець заговорив й лукаво усміхнувся, а потім, як ударить ногою Сашу, ніби м'яч. Саша пролетів метрів три і, падаючи, дуже вдарився об землю, а німці пішли сміючись.  Я так дуже злякався, що не міг ворухнутися, навіть не міг заплакати і стояв паралізований переляком, аж  поки Саша  сам  підвівся і взяв мене за руку. Не провідали ми того дня своїх родичів і не одержали від них ні гостинця, ні ласки. Фашисти приласкали. Ворог непередбачений: один дає дитині цукерку, а інший – сміючись, з радістю, залюбки убиває цю дитину. Звільнення  села наближалося і люди ховали від німців усе, що ті могли б забрати, навіть                                                   дітей-підлітків.      Одні люди заховали від німців дочку, щоб не забрали у рабство, а у їх родичів дочку забрали.  Мати забраної заявила німцям, що її брат свою дочку заховав.  Забрали у Німеччину і братову дочку… Я часто згадую гумор про нас,українців. Запитали  у пересічного українця: « Що тобі треба, щоб ти був щасливий?  У відповідь почули:  щоб у сусіда хата згоріла, жінка здуріла і корова здохла».   Я скажу більше: це не є гумором,  а скоріш –  гіркою правдою життя, можливо, нашою ментальною рисою, з якою ми змирилися і живемо. Назад німці відступали вже не такі страшні.  До нас у хату зайшов німець, говорив з моїми батьками, показував фотокартку своєї сім'ї.  Дали і мені подивитися. На ній були відображені цей  самий німець з дружиною, хлопчик і дівчинка.  Вони були гарно одягнені й мені  це   запам’яталося. У нас не було такої сімейної фотокартки, а за такий одяг – нічого й балакати.  Як цінне щось, мов дитячу нездійсненну мрію на світлині, я хотів привласнити її  і побіг з нею на піч.  Батько кинувся за мною, як кіт за мишою, кричучи: « не порви, бо постріляє!». Повернув батько німцю фотокартку, а той дивиться на неї і плакав від туги за своєю сім’єю, аж плечі здригалися.  Я вперше почув від того  німця «Гітлер капут» – і  цей день закарбувався назавжди. Може, цей «капут» дістався на Черкащині і цьому німцю, бо вони прямували на  місто Корсунь-Шевченків.   *    *    * Слава Богу, пішли німці з нашого села.  До нашої хати під’їхали два вершники.  На конях не було навіть вуздечок і хлопці були босі й без сорочок.                        Люди балакали, що це були наші розвідники.  Вони запитали: чи є в селі німці і поїхали до села Драбів. Люди раділи, бо діждалися «своїх».  Та не довгою була в селі радість.  Почали забирати наших батьків на війну.  Знову плач, крик, прощання перед розлукою.        В цей день у селі забрали на війну майже всіх чоловіків. Залишилися в селі тільки старі та каліки.   Лише слабі, хто не міг ходити, лишилися дома.  Усі мешканці Остапівки пішли у сусіднє село Свічківку проводжати своїх рідних на війну. У Свічківці, на майдані біля церкви, нам дали можливість побути разом кілька хвилин, щоб попрощатися.   Я сидів у батька на руках і не думав, що це ті останні хвилини, коли я бачу і обіймаю за шию свого татуся, що я його більше ніколи не побачу, що  втрачаю його назавжди. Я пам'ятаю батька слабо, ніби в тумані, але слова які батько сказав матері під час прощання, я запам’ят- ав на все життя: “ Оксано. Більше ми не побачимося, бережи дітей.  Прощай.”  Сімдесят років я пам'ятаю і бережу ці слова. Розповідав мені наш сільський дядько Шило Іван Васильович, який був на війні разом з моїм татом, що перед боєм дядько Іван бачився  і розмовляв з ним, а після бою батька вже не стало. Під час бою німецькі і наші танки розрихлили поле, змісили тіла убитих, і поранених із землею та кров'ю. Загинув мій батько у лютому  1944 року, під містом Фастів, на Київщині.  Бій був жорстоким, перемога була за нами. Але якою ціною була ця перемога – життями наших рідних батьків.             Мій батько Панімаш Іван Прохорович, навічно залишився у землі біля Фастова.  Замля їм пухом, а нам – миру на нашій щедрій, прекрасній землі. Тільки й пам'яті про батька  як стіл, що старіший  від мене.  Завжди, коли я сідаю за батьків стіл, ніби крізь мене проходить якась тихенька хвиля тепла і спогадів.  Пам'ять. Пам’ять про найдорожчу мені людину, загиблого батька.  Про батьків стіл, який ніколи не дасть мені забути свого батька, я написав вірш  «СТІЛ» і хочу, щоб цей вірш читали мої діти, онуки, правнуки і вся Україна. СТІЛ Пішов мій батько на війну, Поклав там голову свою. Лишив на матір діточок, Маленьких, вбогих сиріток. Ми ж нову хату збудували, Усім селом допомагали. І батьків стіл туди  внесли, На покуті, немов святиню. Його для тата зберегли. Я  бачу батька за столом. Завжди рідненького згадаю, ( Хоч я його й не пам'ятаю). Перед батьками ми в боргу, Любов до них не згасне – Нам  зберегли вони життя Безхмарне і прекрасне. Мама, одержавши повідомлення про загибель батька, пішла з роботи додому, поливаючи гіркими слізьми дорогу.  Тужила, пригортала  нас всіх до себе, промовляла: “діточки ж мої, сиріточки, у нас тата вже немає…”. Якась неймовірно глуха порожнеча огорнула нашу сім'ю, ніби для нас настав кінець світу.  Проте важкий до болю душевний стан нашої сім'ї тривав декілька годин, а потім –домашня і колгоспна робота відволікла нас від сімейного горя. Із загибеллю нашого тата, загинула наша надія та майбутнє, скінчилося наше дитинство.  Війна, як і раніше продовжувала забирати  односельчан, наших рідних. Загинув батьків брат Андрій,  а згодом – і мамин брат Петро.  Батьків не стає, а сиріт додається. Кожного дня приносять комусь похоронки.  Кожного дня плач, тужіння і надриваючий душу людський крик, або стогін старої людини у якої вже ні сліз, ні сили немає, щоб криком виразити протест своєму горю.   Боже, яке треба мати здоров'я, та сильні нерви, щоб усе це пережити! Знову організували колгоспи. Пішли активісти по дворах просити у людей для колгоспу зерно, кури. Наша мама віддала для колгоспу поросятко. А згодом  і сама стала працювати у тому ж таки колгоспі свинаркою.     Не просто свинаркою, а свинаркою з великої букви, бо вона з того поросятки виростила свиноферму з тисячним поголів’ям. За важку роботу на свинофермі мала, як                        «подяку» від колгоспу, найбільше трудоднів за які майже нічого не платили.  200 грам зерна на трудодень. Сільські жінки лають та проклинають активістів, але ж активісти не німці, а свої селяни.  Їх люди на однім кінці села лають, а на іншому – підтримують веселим жартом.  Такі ми слов’яни, така наша вдача. pr_dobro_i_zlo1 Свинарки 1950 р.  У першому ряду Самойленко Уляна, Панімаш-Шудрик Ольга. У другому ряду Куліш Ольга, Кравченко Марія і моя мама Панімаш Оксана Іванівна, яка з одного поросятки виростила свиноферму, що довелося додатково набирати свинарок. Минав день за днем. Підростали у селі хлопці.    Лунала десь далеко війна. Почали забирати молодих хлопців у армію. Кожен з українських   молодих синів йшов захищати батьківщину, йшов на вірну смерть… Виряджала свого сина Петра і наша сусідка баба Мотря Лазориха. Той Петро, що тікаючи передер солом’яний  дах і біг через городи від неволі і рабства у Німеччині, тепер добровільно йшов у  солдати радянської армії.  Купка людей проваджали Петра і  його товариша Олексія за село. одні люди співали пісень, щоб хоч трохи підняти пригнічений настрій, інші – плакали.  Гірке невідоме чекає на цих двох ще майже дітей. Тоді, я запам’ятав пісню, що співали жінки: “Ой то ж не зозуля, то рідная мати…” Мені каменем стискало груди. Якийсь невідомий комок стояв у горлі.   Ніби спазмом передавило моє горло і не давало мені дихати. Непрохані сльози заливали моє личко. Так було не тільки зі мною, так було з усіма, хто виряджав хлопців. Я і раніше чув цю пісню, та не надавав їй ніякого значення. Усвідомлював смисл цієї пісні через нелегку долю з невідомим закінченням цих хлопців. Хіба ж можна було тоді, спокійно без болю в душі слухати такі пісні, коли майже кожного дня в село приносили похоронку, яка не поминула жодної оселі, жодної родини?... Мені вже сімдесят чотири роки, та я й тепер не можу без емоцій слухати оте : “ой тож не зозуля….”   *    *   * Нарешті відкрили початкову школу.                              Я став першокласником.   Був у нас один буквар на весь клас і ми читали його завжди гуртом.  Зошитів взагалі не було, ми писали на пергаміні і ганчіркою витирали написане.  Їсти ще сяк-так перебивалися, бо на своїх городах родило гарно.   Вистачало державі на податки і нам щось залишалося, а вдітися і взутися – зовсім не було у що.  Як одна дитина піде до школи до обіду, то інша дитина чекає чоботи чи фуфайку, щоб іти до школи після обіду.   Бідно нам жилося, але навчання у школі для мене було святом.   З великим захопленням вивчав букви, слова, речення.  Невдовзі, я сам з при- ємністю  читав  для неграмотних дітей-четвертоклас- ників різні казки. Ці діти, котрі не вміли читати, так уважно слухали мене, мов учителя. Я був веселий, життєрадісний хлопчак, невисокого зросту,  якого ніхто не кривдив, а навпаки – шанували і любили.   У першому класі  нас навчала дуже хороша учителька Маруся Василівна.  Ми її любили,  як рідну маму і вона нас любила не менше.  Вона вже, мабуть, прабабуся, якщо ще жива, бо зараз старим людям дуже важко жити, важко виживати. До кінця війни вже недалеко. Та люди про війну не забувають, хоч і зайняті мирною, хліборобською працею.  У колгоспі вже були коні, свині. Наша мама працювала свинаркою. Вона своєю працею, наполегливістю  та  щедрістю виростила свиноферму до тисячі голів свиней  з  тієї свинки, що мама подарувала колгоспу. (Пізніше,  лиш у  дванадцять карбованців пенсії   – оцінила наша держава  невтомну працю  моєї мами за  важку колгоспну роботу). Великою трудівницею і справжньою господаркою  була наша мати. Не всі люди мали у  ті нелегкі часи, у господарстві корову та порося,  бо ж навіть курей після німців у селі мало залишилося. Наша корівка не тільки молочко нам давала, вона ще й плуг тягала, земельку в колгоспі і дома орала. Мама, ніби бджілка, працювала у колгоспі і дома.  Вона працювала за себе, за тата і за нас. Ми  допомагали їй хто як міг і хто до  чого був здібний, на скільки в кожного з нас  вистачало сил.  У селі легкої праці немає, а жити і виживати треба. І ми виживали.  Наша мама була жінка сильна, наполеглива і вимоглива,  вона не жаліла ні себе, ні нас, хоч і дуже любила. Мамина суворість, любов до нас і до праці допомогли нам усім вижити. Війна підходила до свого завершення.  Люди, надриваючись, працювали для фронту,  допомагали воїнам кувати перемогу над  лютими ворогами-фашистами. Чоловіки почали повертатися з фронту додому…   Поверталися  покалічені, змучені, але не зламані.  Вони привезли фронтові пісні, від яких ожило наше село, люди стали веселіші, життєрадіснішими. Боже, яка то була радість, коли побачиш чийогось тата, який прийшов з війни.  А нам  же тоді нелегко жилося без нашого годувальника.  Працювали важко, а жили  бідно і безрадісно.  Інших діток батьки прийшли з війни каліками, без руки чи ноги, у ранах усе тіло. Та вони принесли  їм свою любов.  Серцем та любов'ю вони зігріли дітей, а розумом – навчили жити у цьому важкому і складному світі.  У нас такого щастя не було.   Я плакав тоді не від горя, що наш тато ніколи до нас не повернеться, а від радості за інших дітей, адже чиїсь батьки повертаються.  Змучений, покалічений війною солдат, повертався до своїх діток на патерицях чи без рук, без очей, та він був найкращий, найрідніший і найцінніший серед усіх людей світу.  Він був чийсь тато!   Його любили і ним пишалися.  Я також ними пишаюся і радію, що сьогодні, хоч їх і мало залишилося, але вони з нами живуть.      Вони є. 1947 рік.  Справжнє лихо чекало на нас попереду. І назва йому голодомор.  Це  лихо післявоєнної руїни забрало  багато  невинних душ, скалічило безліч людей. Не минуло воно і нашої сім’ї.  Мені стало все байдуже:  я не думав, що треба іти до школи чи  погратися з дітьми, адже кожної хвилини, я  мріяв про їжу.  Одна надія покладалася на нашу корівку.                        Ми  чекали всією сім’єю, допоки вона народить телятко, щоб випити бодай хоч чашку молока. Мій  рідний братик Саша, водив мене на болото по рогіз.  Нас, навіть, рогіз рятував від голодної смерті.  Тоді ця  болотяна рослина була смачнішою  за будь-які цукерки світу. Та щоб  дістатися  до рогозу, треба було дуже швидко пройти по болоту, як по тонкому льоду, щоб не провалитися. Небезпечне було таке заняття, та бажання щось з’їсти  сильніше за небезпеку. Мама нас рятувала, як уміла. Їли бур'ян і гнилу картоплю.  До колгоспних ям де минулої зими зберігалася картопля, зійшлися майже всі люди села.  Всі шукали картоплю, та якщо вона траплялася, то була майже вся гнила.  Ми рилися у тій багнюці і не звертали уваги на сморід, що стояв у ямах. Люди хотіли жити і виживали як могли. Мені ж –  пощастило. У нашому колгоспі від МТС працював на тракторі наш родич – Іван Іграпенко. Дядько Іван катав мене на тракторі, а як привозили йому обід, то ділився ним зі мною. (Земля дядькові пухом і вічна йому пам'ять). Розтелилася наша корівка і її молочко рятувало не тільки нас, а й інших людей.  Мама не продавала молоко, а по скляночці роздавала людям.  Це зараз продають молоко, а тоді у наших селян і грошей не було.  Багато людей ходили по селах, носили красиві речі, міняли їх на мисочку зерна, борошна, або макухи. Якось мама сказала дядині Федорі:  “завтра прийде   до нас фотограф, нехай сфотографує усю  мою сім'ю. Всі   не виживемо, то хоч знімок лишиться тому, хто виживе.  Просить дядина маму, щоб її дочку Олю сфотографували.  У дядини, на той час, уже не було ні зернини у хаті, щоб заплатити фотографу.  Ця фотокартка зберігається  і до нині.  Всі, хто  зображений на фотографії пережили голодомор, а фото нагадує про ті важкі післявоєнні часи, сорок сьомого року. Голодомор змушував людей іти на божевільні вчинки, на ризик і смерть.  Правду ж кажуть: «голод – не тітка…»   Одна із таких життєвих історій розповідає і про мою односельчанку  Лукину, яка пішла на такий ризик проти голодної смерті. pr_dobro_i_zlo2Голод 1947 р. Галя Панфировна, брат Саша, наша мама Оксана Іванівна, Оля Олександрівна, я і сестра Настя, яка мене носила до мами по мамине молочко.   У нашому селі жила молода вродлива жінка Лукина, яка так же голодувала як і всі інші. Надумала нещасна Лукина вечором забратися у колгоспну комору, щоб чимось поживитися.  Вона забралася на горище, а комора була старою і стеля у ній давно прогнила. Темно, нічого не видно.  Провалилася бідна Лукина і зависла на грудях та руках у стелі старого горища.   Висить половина голої Лукини під стелею, а інша половина одягненої Лукини на горищі.                           Спокутувала Лукина свій гріх до світлого дня. За коморами тихо і мирно поблискував сільський став, про який у селі ходили чутки, ніби у ставку живе водяник, русалки і інші нечестивці.  Дід Андрій Сокіл, був комірником.  Нічого не підозрюючи, ранком відкриває комору.  “ О лихо!” – Тільки й зумів скрикнути дід Андрій. Та й заціпило йому.  Він так злякався, що не міг не те, щоб щось сказати, не міг навіть поворухнутися. Надворі вже день, а дід Андрій стоїть біля відкритих дверей комори,  ніби заворожений: ні сюди, ні, туди. Підійшли ще чоловіки, «русалка» і їх «зачарувала». Стоять з відкритими ротами, мухи на язиках весілля гуляють,  а чоловіки від здивування не можуть  й рота закрити.    Прийшов Гриша Горбатий,  їздовий.  Зайшов у комору  та батогом як ударить русалку по голій сідниці, а та – як закричить. До чоловіків повернулася свідомість, бо по голосу впізнали Лукину і допомогли їй. Був у нас у ті роки головою колгоспу, свій сільський комуніст Шило.  Він був зліший і лютіший за собаку.  Ми, дітьми, ходили після жнив у степ колоски збирати. Так той Шило верхи на коні, з нагайкою у руці, гонився за дітьми, щоб ті не збирали колоски.  Цей доморощений комуністичний кат нічим не відрізнявся від фашиста. Одного разу  Шило побив інваліда війни Мороза Петра.  Цього кривавого видовища  інші чоловіки, що також пройшли крізь жорна війни, не змогли пробачити комуністу Шилу.  Влаштували селяни голові темну зустріч, після якої цей кат місяць лікувався. Так ми й виживали, за допомогою важкої праці, матінки і добрих людей. Тепер, я добре розумію чому кажуть: “хліб – усьому голова,” бо він таки і є – головним.   *   *   * З другого по п'ятий клас нас учив новий учитель, фронтовик Володимир Якимович Киян.  Ходив він у військовій формі з орденом на грудях. Цей молодий, здоровий красень, був добрий, уважний і ласкавий до нас.  Він  ніколи нікого не кривдив, за це ми його любили. Володимир Якимович, вихований у  хорошій сім'ї, тому війна не зробила його жорстоким і байдужим до інших. Одного дня Володимир Якимович не прийшов до школи. Захворів.  На його місце заступив інший учитель –Кузьма Олексійович. Цей чолов’яга часто палив  і  приходив до школи у нетверезому стані.  Діти його не любили і боялися. Якось, у третьому класі, на останньому уроці моє перо перестало писати.  Я підняв чорнильницю до очей, щоб подивитися, чи є в ній чорнило. Кузьма Олексійович  попросив у мене чорнильницю. Я дав.  Він поставив мою чорнильницю на підлогу і міцним ударом підбора розбив її на друзки. Ні я, ні діти нічого не зрозуміли.  Я тільки подумав, що наш учитель, Володимир Якимович, так не зробив би   Та найстрашніше було попереду. Пригнічений від образи, я прийшов додому зі школи, заліз на піч, щоб зігрітися і почитати.  Невдовзі рипнули двері і знайомий мені голос  привітався до мами.  Я впізнав нашого жорстокого учителя Кузьму Олексійовича.  Він розповів свою  версію того, що трапилося у школі, що ніби  то я грався чорнильницею і розбив її сам.  Коли учитель-брехун  пішов з нашої  хати, у мене перехопило подих.   Я почув підлу брехню від людини, котра повинна передати мені все найцінніше, наймиліше. До цього дня, я дуже любив учителів і вірив їм, як рідній матері.  Цей  брехливець  змусив мене різко змінити думку про ідеал вчителя.  Та слава Богу, що вся ота мерзота не прижилася у моїй маленькій, відкритій душі. Не всі діти спокійно поставилися до образ Кузьми Олексійовича. Сашко, син Ігора Федоровича, куском цеглини поцілив йому по спині. Таким чином Саша висловив свою неповагу до поганого учителя. Моє навчання у п'ятому класі продовжилося у селі Кантакузівка.    Школа перетворилась для мене на справжнісінькі моральні тортури.    Жив я у маминих батьків:  діда Івана Тимофійовича Школи, та бабусі Олени Тарасівни, двір яких був майже проти школи. Дід мене примушував вивчати уроки: ставив на коліна перед столом, давав у руки книгу і змушував читати.   Від такого заняття у мене боліли коліна, пеком пекло у спині, я відчував образу до діда, огиду до себе, мучився і страждав, плакав і читав, а в голові було порожньо.     Наука — то складна штука.              Вона любить терпіння, бажання і любов до праці.     *    *    * pr_dobro_i_zlo3 Дід Іван, баба Олена з онучкою Галею На ту пору у колгоспі було два десятка  свиней.  Був і свій кнур, який кусався, і за людьми гонився. Наш сусід дядько Федосій, прийшов з війни навіть не ранений, правда він був шевцем і воював у тилу, а тут – біля рідної хати, на нього кинувся розлючений кабан.  Добре, що у дядька Федосія була на руці шинель і він кинув її на голову кабанові.   Поки розлючений кабан розправлявся з шинеллю, то дядько втік.  Нашу сім'ю кабан не займав, я на ньому їздив верхи, решту свиней завертав. Одного разу побачив мене на кнурові голова колгоспу, полаяв і наказав матері пасти самій свині, щоб я не мучив кнура.    Більше я на кнура не сідав.    А до цього моменту, трапилась зі мною та тіткою Харитиною Клименковою весела оказія. Їхав як завжди на кабані додому, щоб поснідати. Сонечко так гарно гріло, а навколо тихо-тихо, навіть листячко на бур'яні не колихнеться.           Я помалу їду на кабані, слухаю спів остапівських пташок, любуюся розкішною травою на не зайнятій людьми землі і думаю про смачний сніданок, який приготувала мені мама. Залишилося  трохи переїхати дорогу – і я у своєму дворі. Аж раптом бачу, що до мене зліва  поспішає тітка Харитина Клименкова, яка перейде мені дорогу.     Вона,  як і моя мама – удова, жертва війни, виховувала самостійно чотирьох дітей.  Може, тітка пекла хліб, що запізнилася на роботу, може хто з дітей захворів.  Тітка з сапою і вузликом у руках майже бігом бігла і така була заклопотана, що нічого не бачила перед собою, навіть мене на кабані.  «Ну, – думаю, – перейде тітка мені дорогу –  буде невдача». Я лозиною вдарив кабана по спині, та як закричу-засигналю, мов автомобіль: “ту-уу-туу-у, пі-пі-і!” Тітка Харитина, ніби, злякалася, що аж зупинилася, як побачила мене на кабані, ухватилася руками за живіт і від сміху аж присіла.   Не успіла тітка перейти мені дорогу.  Я радий заїхав у двір і почув від тітки: “Щоб ти гарною смертю помер!  Отак мене розсмішив, а я ж плакала від самої домівки.  За слізьми й тебе не бачила”. Ображений таким побажанням,( бо я тоді не розумів, що таке “хороша” чи “погана смерть”, я відпустив кабана пастися у дворі на спориші, та й сам пішов у хату снідати. За смачною стравою, я забув про тітку Харитину і про її  хороше побажання.  Тепер, маючи похилий вік, згадав своє дитинство і  написав вірш про оту давню зустріч з тіткою Харитиною. У ДИТИНСТВІ Сонце було височенько, І було це мені не у сні. Я, тоді свинопас-козаченько, В'їхав верхи в село на свині. На роботу біжить тітка зранку, Щоб сапати бурякову ділянку. Я, лозиною б'ю по свині – Невдача перейде дорогу мені. Я кричу: “ту-ту-у!” І “пі-пі-і!”, І б'ю свиню по спині. Тітка наче була сполошилась, Та від сміху за пояс схопилась: “Я плакала від самої хати, А сміюся – від дива тепер. Якщо будеш колись помирати, Щоб ти гарною смертю помер”. Життя моє швидко спливає, Вже здоров'я у мене немає. Тітку чую тоді, як тепер: “Щоб ти гарною смертю помер *    *    * У нашому селі зародився новий вид промислу –торфодобування. Таке відкриття дало людям велике  полегшення. Наша мама різала плитки торфу і викидала з кар'єру на гору.  А ми, діти, носили ці плити з болота на твердину і там розкладали їх для просушки. Пізніше, як брат Саша підріс, торф у кар'єрі копав  він, а мама, Настя і я – носили.  Було мама каже: “ану, хто більшу ділянку закладе торфом».          Я маленький, як горошинка, а бігав так проворно, що майже не відставав від мами і сестрички Насті, хоч і носив по одній плиточці, бо двох не дужав. Несучи торфину, я уявляв її за гармошку і голосно грав ротом: “тува-тува-тува-тува”.  І так цілий день.  Мама жалілася, що у неї від моєї музики голова болить, але терпіла, бо я працював.  Мені ж бо дуже хотілося грати на гармошці, (й пізніше я свого досяг). Були й такі люди, що крали торф у інших.   Два чоловіки навіть бійку вчинили за торф. У цій бійці, господар торфу, злодію губу відкусив. З усіх моїх родичів найріднішою та найуважнішою до мене була донька  дядька Сашка, Маруся.      Вона завжди мене стригла ножицями.  Було ненароком так боляче скубне. Та воно мені й не болить, бо Маня те місце поцілує, погладить, і такими  ласкавими словами защебече, що той біль, як рукою знімає. У Марії Олександрівни щира і добра душа української селянки.  Боже, як мало було серед нас таких хороших людей, як Маня.       Земля їй пухом. Моє життя не проходило марно.  З роками я професійно зростав, був не хлопчик-свинопас», а підліток, що випасав людську худобу, навіть череду.  Згодом, довірили пасти колгоспні корови за трудодні.  У пастухах я був щодня, багато років: із ранньої весни і до пізньої осені, зі сходом сонця, і до його заходу.  Жив босий і голий.  Гріло мене сонечко, обмивали дощі, а сушили теплі та холодні вітри.  Коли дні теплі та хороші – то можна було присісти на сухеньку земельку, щоб відпочили ноги.  А бувало й навпаки: сира погода і на хвилинку не присядеш. Ходиш цілісінький день, щоб зігріти босі ноги.  А в мене, босоногого хлопчака, тільки й захисту – мішок перегнутий кобеняком. Так,  я  босоногим загартовувався на лоні природи, аж поки  в один із таких сирих днів  захворів на запалення легень.  Відвезла мене мама лікуватися   до Драбова.  Лежало нас у палаті четверо.  Праворуч біля дверей, лежав хворий  хлопець з  Кривої Греблі, який не ходив ногами.  Далі біля вікна, лежав старий дід з Драбова.  Він був підприємцем, яких на той час називали «спекулянтами». Дід  купував глечики та горшки і привозив їх  у  Драбів, щоб  продати  дорожче. Того разу «спекулянт» з двома мішками горшків попросився на вантажну машину, щоб доїхати від станції Драбів до села Драбів.  Відстань дванадцять кілометрів.  Щоб не платити водію, дід зі своїм багажем зіскочив з машини і потрапив до лікарні.  Буває й таке. Я лежав ліворуч біля дверей, а навпроти мене, біля вікна, лежав з переламаною ключицею мій однокласник з Свічківки – Петро Козленко. У нашій палаті завжди було весело і гамірно.  Ми, мабуть, і у вісні  сміялися. Дякуючи лікарям, я швидко одужував і набирався сил.   У такі із лікарняних днів моя мама привезла мені на ліки тридцять карбованців.   Ці гроші спокусили мене  на хлопчакувату розвагу:  вирішив спробувати на смак  пиво.  Я підмовив   свого однокласника і сусіда по палаті Петра піти з ним у чайну.   І тут чи то пак на везіння, чи певну засторогу, ми з товаришем зустріли  по дорозі нашого шкільного вчителя  Володимира Якимовича.  У душі я радів нашій зустрічі, адже наставник своїм добрим словом і ласкавою усмішкою затримав нас на півдороги від біди.   І  як тільки-но ми попрощалися з учителем і стали підійматись далі по східцях до чайної,  як нам пчувся  знайомий голос  медсестри. До самої лікарні медсестричка штовхала Петра  у спину, дорікаючи, що він такий здоровило повів мене малого до чайної.    Ми прийшли у двір лікарні. Я знепритомнів і не пам’ятаю, хто мене приніс на ліжко. Вранці  я прокинувся від довгого сну, мене розбудила метушня медсестер та голос лікаря. Я не помилявся – у дверях стояв головний лікар зі своєю  свитою лікарів .  Це був звичайний обхід по палатах. Моя лікарка, за спиною у головного, сказала: “це той, що ходив у чайну.”  Головний саме в цю секунду повернувся до того хлопця, що не ходив ногами, і так його вилаяв, навіть виписати обіцяв.  Усім присутнім заціпило.  Ніхто і словом не обмовився, що головний не того  лає.  Потім лікар підійшов до діда.  У діда справи були зовсім кепські. Уважно обстеживши і трохи підбадьорюючи діда, лікар  був лагідним і спокійним, на відмінну до нас.   Бо ж підійшовши до Петра,  він розсердився  не  на жарт: усю  свою злість зігнав ескулап у цей момент на Петрові, а довідавшись,  що  я був у компанії з ним – то зробив таку гримасу, і  так махав своїм ціпком  переді мною, що я вже думав пупа мені ним проб’є. “Бандюга”, – назвав мене лікар і щиро посміхнувся. Його посмішка осяйнула мене, не скривдила.  Хороший лікар в літах був знаний в усьому районі за свій поважний  авторитет і професіоналізм. Його знали і пишалися ним. Жаль, мені не згадати  його прізвища, та добре запам’ятав  його як головного лікаря.   *    *      * З горем пополам,  я закінчив на трійки сім класів. Не хотілося мені продовжувати навчатися, гризти той граніт науки. Думав, що і цього  достатньо з мене. Якось зустрівся я з учителем російської мови Семеном Антоновичем, (якби ви почули, як він читав «Буревісника» Максима Горького.  Заслухатися! Я його слухаю на уроці, а сам у думці бився з вітром і бурею, гордо, як той буревісник). Почав Семен Антонович мене переконувати  стати на істинний шлях освіти: “мовляв  здобувай, Петре, середню освіту – і  тобі будуть  відкриті двері до кращого життя”.  Я кажу йому, що мені соромно ходити до школи у чужій жіночій кофті.  Діти сміються.  А він мені:” я  у материній юбці інститут закінчив”...( Юбка – це жіноче вбрання, подібне до пальто). Не послухав я його врешті-решт ( у чому пізніше дуже каявся і каюсь).  Якщо сказати правду, то жалкую про це і зараз, коли пишу ці рядки. Від цього рядочка починається моя справжня наука життя.   Пішов у колгосп на роботу. Там   постійної роботи для мене не було,  тож  виконував різні роботи, що  наказував бригадир. Мені між людьми було добре і  весело. Тягнувся до них, як зелений пагін до сонця. Працював у бригаді до глибокої осені, а потім – мені не стало ні роботи, ні школи і я занудьгував. Задумала моя голова поїхати у  місто Маріуполь до брата Саші. У нашому селі жило  тоді чотири Панімаш Петро Іванович з різними роками народження.  Одного з них, я підмовив поїхати до братів. ( Колись наших братів без підстав забрали у міліцію і відправили у ФЗО Маріуполя.  Тепер наші брати працювали теслями на відбудовах Маріуполя). Вийшли ми з домівки удосвіта.  Була зима, середина грудня.  На землі снігу не було, а мороз був такий сильний, що від нього земля порепала. До потяга іти десять кілометрів, які ми намагалися подолати як найшвидше, щоб не запізнитися.  Хоч ми були поганенько сяк-так зодягнені, та від швидкої ходьби нам було спекотно.  Ми, ніби оті пташенята, що випурхнули із гнізда, летіли   розбитою і скутою морозом степовою дорогою. Спотикалися у темряві об замерзлі колії та груддя землі. Лютий мороз відступив перед нашою волею, перед нашим бажанням досягти своєї мети.  І ми її досягли. Досить далеко від’їхали від своєї домівки два підлітка, нелегкою була мандрівка: з вагонів нас вигонили, хоч ми брехали провідникам, що ми каталися, а зараз повертаємося додому,  їхали у тамбурі, а як виженуть з тамбура – то на даху вагона. В один із таких днів подорожі залізницею, перед заходом сонця, нас  врешті-решт вигнали з вагона.  Ми вилізли на дах  і посідали на  його кінці.  Петро, навіть ноги звісив над дверима.  Як я не умовляв його, щоб  він їх заховав від провідників, не маячив ними перед дверима вагона, та мій теска слухатися не став.  І тут раптом хтось  різко, і на здивування нам усім, сильними руками схватив Петра за ноги і стягнув його на площадку вагона.  Коли потяг зупинився, я побачив, що невідомий чоловік повів Петра у вокзал.” Петра відправлять додому”,– подумав я тоді й вирішив продовжити подорож сам.  Мої спроби зігрітися у тамбурі вагона були такими безнадійними, як і подальша подорож мого тески Петра.  Благенька одіж і сильний мороз 1953 року робили свою лиху справу з моїм дитячим тілом. Я дуже тремтів від холоду, намагався пригрітися у вагоні.  Чутно шурхіт дверей… Провідниця…. Її  безжалісна, зла  гримаса  навела на мене страх більше, ніж отой вітер, що свистів на даху поїзда. Вигнати в ніч на цей мороз безпритульну дитину зможе та істота, у якої відсутня душа.       А без душі – це вже не людина.  Так я розумію. Врешті,  я був вигнаний на дах вагона, ніби шкідливий кіт, мов малолітній жебрак. Єдине, що у мені жевріло на той момент теплом – це зустріч з рідним братом.  Все решта поглинув лютий мороз на даху вагона. Не тільки моя фуфайка, а й всі кістки, аж до клітиночки були нашпилені холодом. Щоб хоч трохи було тепліше, я приліг за душником, шукаючи захисту від вітру. Та раптом  я побачив постать людини, яка наближалася до мене. Незнайомець наблизився і запитав чи є у мене щось поїсти.  “Не згадуй про їжу, бо я також голодний”,– відповів я. На що той лукаво запитав: -  Бачиш землю? -  Ну й що? – стривожено глянув на нього. -  А хочеш там бути? – як тріск льоду пролунало з темряви голодного питання. Я вловив його вовчий погляд – і у мене заціпеніло все усередині. Ми одні  на верху обмерзлого поїзда, посеред глупої ночі, обоє хочемо їсти і обом треба їхати.  У кожного свій шлях та дістатися живим хочеться всім.   -Разом з тобою, – сміливо  відповів я, намагаючись бути спокійним.  Незнайомець був не з сміливого десятка, бо обійшов мене стороною і пішов геть.  Після такої зустрічі я, вчепився на драбині, що в кінці вагона.  Там було трохи тепліше, бо був затишок від вітру.  Від металевої драбини дуже мерзли руки. Щоб захистити їх від холоду, мені довелося рукавами обхватити щабель, схрестивши руки. Я проїхав доволі довго.  Ніхто мене не турбував.  Ніч дана людям для  відпочинку і всі, хто не на роботі – солодко спали. Не знаю, чи моя мама спала в ту ніч після важкої праці на фермі,  чи оплакувала мою долю і просила Бога зберегти її нерозумного сина. Здолала і мене втома.  Вже декілька годин, як наполоханий заєць, не знав я відпочинку. Не зумів протистояти сну.  Подолав він мене.  Заснув я причеплений до драбини.  Внизу рейки і колеса, а метрів за два вище, стоячи на драбині, спав я.         Не можу сказати, як довго мені спалося. Приснився мені сон, ніби я падаю з драбини,  у сні я відчув, що відхиляюся від неї.  Не моя свідомість, а якась невідома сила спрямувала мої руки і я вчепився кінцями пальців за той холодний, металевий щабель, який урятував мене від смерті.  Це мій ангел-охоронець врятував моє життя, не дозволив, щоб моє тіло було порізане колесами потяга. Я знаю, що й тепер багато діток подорожує зайцями на залізниці.  Я в дитинстві пережив таке і тому дуже прошу провідників, які відповідають за вагони: не вигоньте з вагона бродячих дітей, придумайте щось інше, гуманніше, благородніше,  бо може так статися, що ви виженете дитину не лише з вагона, а й з цього світу. На одній зупинці я приземлився, щоб зігрітися. Радість переповнила мою задубілу від морозу душу.  Перед мною стояв Петро.  Порадівши нашій зустрічі, ми побігли до поштового вагона, попросилися погрітися.  Там були хороші дядьки, вони дали нам притулок,  порадили нам грітися біля пічки, але нічого не зачіпати.  Вперше за нашу мандрівку ми міцно поснули біля теплої пічки! Невідомо скільки годин ми спали, поки один з господарів вагона нас розбудив.  Він сказав, що доїжджаємо до Сталіно (тепер Донецьк) і ми повинні від них піти, щоб у них не було через нас неприємностей.  Ми подякували господарям за їх доброту і полізли знову на дах. Петро розповів про свою пригоду.  Повів його той дядько у вокзал.  По дорозі до них приєднався ще один дядько і порадив першому відпустити хлопця, мовляв, “навіщо він тобі, нехай собі їде”. І майже перед дверима до кімнати міліції Петра відпустили.  Він побіг до потяга і на щастя успів його “осідлати”. Уже був день, коли потяг прийшов у місто Сталіно.  Потяг далі не йде, треба робити пересадку до Маріуполя.  Надворі такий морозище лютує, що може і шкіра  на обличчі  потріскати.  Іній  від морозу до невпізнання прикрасив будинки, дроти та дерева.      Навіть  місцеві жителі не впізнали б своєї місцевості.  Це природа віддавала усю свою любов і енергію для створення такого прекрасного дива зими.  Вона не шкодувала ні праці, ні чарівних ниток, щоб створити надзвичайно красиві і цікаві узори навколо  вокзалу міста Сталіно. Я б годинами любувався витвором природи, який завис над містом.  Та жорстокий холод гнав мене у приміщення вокзалу.  Ми, немов перемерзлі горобці, залетіли у вокзал – і швиденько до круглої пічки, щоб зігріти своє тіло.  Не встигли ми наблизитися до пічки, як нас оточили декілька  міліціонерів.  Один здоровило каже: “Откуда ета шпана деревенская?” З нами довго не панькалися: ухватили за шкірки і ми опинилися у кімнаті міліції.  Заздалегідь ми домовилися  з Петром,  що хто питатиме, то казатимемо адресу брата з Маріуполя. У міліції здивувалися, що ми круглі тезки, круглі сироти  ще й однолітки. Нас запитали, чи хочемо їсти.   Я відчув страшну силу голоду,  що мої ноги  від цього затрусилися, ледь не впав. Слина сама по собі де й бралася,  не встигав її ковтати. Я не їв декілька діб і мені не хотілося. А тут нагадали про їжу – і я ледь не втратив свідомості від самого слова про неї. Старший  із залізничних міліціонерів наказав провести нас у лазню,  у їдальню, а опісля обіду – посадити нас на маріупольський потяг. Ми довірилися міліціонерам, у нас і гадки не було утікати, але ці дорослі дядьки нас обманули….Вони привели нас у  притулок для дітей-безхатченків.   Після прохідної, яка охоронялася, нас завели у кімнату розміром до чотирьох квадратних метрів.  Там уже був такий як ми хлопець.  Не встигли ми отямитися і роздивитися куди ми потрапили, відкрилися двері і в цю будку буквально влетів майор КДБ. Це була не людина, це була люта кровожерна звірюка.   Його родила не жінка, а люта зміюка.                     Цей випещений кат покалічив життя не одній дитині, відбираючи здоров'я своїми кулаками.  Перше, що ми від нього почули:“кто пісал стени?” І не дочекавшись відповіді почав бити незнайомого нам хлопця.                         Від перших ударів кулаками хлопець упав.             Майор продовжував його бити ногами уже лежачого і непритомного. Ми – діти села, не підготовлені до такої жорстокості. Як очманілі дивилися на цей дикий жах. Петро не витримав і відвернувся до стіни, а я так злякався, що не зумів відвернутися, щоб не бачити такого страшного злочину.  У ті хвилини я не думав, що цей кат після хлопця, буде так само бити мене чи Петра.  У мою голову чомусь лізло, що у якійсь академії, цього виродка навчали бити нас кулаками. За рахунок обездолених, голодних і обірваних, виснажених важкою працею наших матерів, його навчали топтати сиріт війни чобітьми.  Майор-кат катував сиріт війни і за це – не поніс покарання.    Я не заздрю дитинству кріпака Тараса Шевченка. Та моє дитинство, радянського кріпака, було набагато гіршим від його життя. Майор навтішався над  жертвою як хотів.   Кат так само несподівано вискочив з будки, як і заскочив до неї.  Після такого “карантину”, нас повели в лазню, де ми змили з себе усю паровозну сажу.  Перший раз у своєму житті я відчув перевагу душу над ночвами.  Нас переоділи у чистеньку хоч і стару одежу, а наш одяг забрали. У той же день ми смачно поїли, а вночі –  спали кріпким сном на чистій і м'якій постелі.  Я з Петром був у одній групі, спали поруч і їли за одним столом.  Крім варених страв, які були дуже смачні, нам давали печиво, свіжі яблука, ковбасу, квашені помідори та огірки. Все було дуже смачне.  На другий день нас покликали до майора.  Перший кабінет займала нафарбована секретарка, а ліворуч – двері до кабінету майора.  Щоб потрапити до нього, треба  було пройти повз секретарку.  Його кабінет був  з двома маленькими вікнами.  Майор сидів за письмовим столом, чекав чергову жертву, щоб розважитись. –                  Как фамілія? – запитав у мене. -Панімаш Петро Іванович, –відповів я. –                  Откуда? – Я назвав адрес брата. Майор устає, закриває шторкою вікна. Знімає з себе широкий комсоставський ремінь, кладе його на столі і говорить: “Здєсь ви будете плавать у крові.”  Та як крикне до Петра: “Как фамілія?!”  Петро лише встиг сказати “Панімаш…”, як сильна рука майора ударила Петра по щоці, що той вилетів у другу кімнату.  Я побіг за Петром.  Розфарбована зміюка-секретарка сильним ударом чобота підгамселила Петра подалі  у коридор, мов м’яч. Мене ж майор не встиг ударити.                            Я втік.     Промахнулася і нафарбована змія-секретарка. Ми забігли у кімнату, де вихователька читала дітям Горького про його дитинство.  На нас, переляканих, усі звернули увагу.  Я голосно закричав:  “Нас бив майор.  Ми від нього втекли, але зараз він прийде по нас!”  Діти,допоможіть нам захиститися від цього звіра!        Досить над нами знущатися!” Майор чув мій крик, бо коли злякана вихователька пхнула мене в середину між дітей, обернувшись я очима зустрівся зі злими очима майора.  В ту хвилину я був рішучий і майор відступив.  Від того дня майор нас не турбував.  Його ніби не цікавило, хто ми і звідки.  Невдовзі до нас завітала комісія.  Цікавилися, як нас харчують.  Діти казали правду.  Харчували нас добре.  Комісія була велика, до десяти осіб.  Були військові і цивільні, чоловіки і жінки.  Ніхто не запитав, чи нас ображають.  Я смикнув за рукав полковника, який стояв недалеко від мене. Коли той повернувся до мене я сказав, що нас б’ють майор і секретарка.  Полковник перепитав у дітей чи дійсно нас б'ють – і багато дитячих голосів підтвердили мої слова.  У той же день начальником дитячого притулку міста Сталіно став старенький, товстий підполковник.  При старенькому нам жилося краще і спокійніше Я багато знав казок, анекдотів і різного непотребу, якого навчився від старших людей.            Я помітив, коли щось розповідаю, то слухачі від задоволення сміються аж плачуть.  За це мене любили і тягнулися до мене, як до магніту.  Отак і в притулку, де я – там купка дітей, там не потрібна вихователька.  Діти біля мене завжди задоволені. Зустрічав я у  місті Сталіно Новий 1954 рік.  Для мене це було справжнє велике свято, і велике диво.  Вперше у своєму житті, я бачив гарний, уміло прикрашений зал, велетенську, справжню зелену ялинку з гірляндами та різними прикрасами на ній.  Був новорічний концерт, на якому  виступав і я.  Показав свої артистичні здібності і одержав подяку від начальника – найбільший пакунок гостинців від Діда Мороза.  Вихователька зізналася,  що мені вони вмістили у кульок два подарунки за те, що я зіграв на святі найкраще.  Смакував я тоді ці цукерки в шоколаді з великим задоволенням.  Згадував своє село, рідну моїй душі стару хату і милу моєму серцю ріднесеньку матусю. Саме  від  мами, я крав курячі яйця і носив їх до Ілька у сільську лавку, щоб купити жменьку цукерок, які чудернацько називалися “Лампасе”. У цьому притулку зібралися чи не з усього  Радянського Союзу найгірші діти, самовпевнені непослухи, злодії та інші волоцюги-бешкетники.            Та жили ці діти дружньо, без кривди іншого.  Тут працювали терпеливі, дуже хороші, розумні вихователі.  Вони переконували нас, що є “гарне”, а, що “погане” не кулаком, а ласкавим і правдивим словом. Читали нам книги і організовували усілякі ігри.  У них було багато з нами роботи, а ми одержували від них радість і велике задоволення. Я не бачив жодної дитини, щоб вона сумувала. Я думаю, що прожиті мною дні у притулку були найкращими днями у моєму дитинстві. Прожили ми з Петьком у цьому притулку рівно один місяць, а потім – завітав до нас нам уже знайомий полковник.  Був він гарної статури.  Можливо він був ще молодим, але сивина прикрашала  голову, пасувала  йому до лиця й  військова форма, навіть гудзики допомагали йому бути красивим. У цього військового було красиве, розумне обличчя і добра душа.   Покликав він нас до себе і запитав: “Куди хочете поїхати? У Маріуполь до братів, чи додому?  Якщо до братів – то завтра я вас відвезу”. Вони вже знали звідки ми.  Я признався полковнику, що не сказав правду звідки я, бо боявся, що міліція за скоєні мною мандри, забере у мами корову. Полковник розвіяв мої страхи своїм запереченням і приємною усмішкою.  Від звістки про зустріч з братами ми дуже раділи.  Другого дня, після сніданку нас переодягли у наш одяг.  Ми попрощалися з мешканцями притулку.  Полковник витримав своє міцне слово.  Увечері ми нарешті зустрілися з братами у Маріуполі…. Жили наші брати у різних гуртожитках, які стояли поруч.  Жилося їм бідно, на хліб та   сіль вистачало заробітку, а на олію не завжди.  За сало чи м'ясо – не було й мови.  Зробили наші брати декілька  спроб, щоб нас улаштувати на роботу, але все було марно. Якийсь прораб погодився прийняти мене на роботу, сказав Саші, щоб привів мене.  Та тільки побачив мене, малого, худого  хлопчину – одразу ж передумав.  Я у п'ятнадцять років мав вигляд десятилітнього хлопчика.  Через два тижні гостювання у брата Саші, я поїхав додому.    Петро ж – залишився у брата,  а пізніше пішов у ФЗУ. Хотілося мені волі, простору, самостійності. Тягла мене у світ невідома сила, але для самостійного життя у цьому світі я ще не був фізично і морально підготовленим.   (Тепер, обмірковуючи своє життя, я бачу всі свої помилки, які я робив від самого дитинства.  У дитинстві я, як оте пташеня, що випало з гнізда, міг би загинути чи потрапити до поганих, злих людей, які змусили б мене робити зло.  Моя доля інша. Мене підібрали добрі люди, які обігріли, приласкали і знову повернули до рідного гніздечка, до рідної мами. Я кожного разу, як згадую своє дитинство, дякую полковникові і вихователям дитячого притулку міста Сталіно (зараз місто  Донецьк), які там працювали і зустрічали зі мною 1954 рік.  Кожного разу, як я згадую цих добрих людей, я прошу Бога, щоб він їм завжди і у всьому допомагав. Я бажаю їм міцного здоров'я і всяких гараздів. З приходом весни, я попросив колгоспного бригадира дати мені будь-яку роботу.  Він послав мене пасти колгоспні корови.  Пас я їх до глибокої осені, а потім худобу поставили на зимівлю, а я лишився без роботи. Знову занудьгував.  Такий сум мене огорнув, що не знаю де себе подіти. Думав у Золотоноші вивчитися на водія, та наші статки не дозволили мені стати водієм. Нічим заплатити за навчання.  Якраз тоді приїхав у село вербувальник, який набирав молодь на вирубку лісу до тайги Республіки Комі.  Обіцяв легку механізовану роботу і добрий заробіток.   “Клюнув” і я на цю вудку.  Завербувався на шість місяців.  Завезли мене у дику тайгу, кілометрів за двісті від станції Мураші, Кіровська область.  Зустрів нас добрий-предобрий майстер дільниці зі знаменитим прізвищем Ульянов. У цих краях зима була у розквіті сил.  Снігу лежало по пояс і морози стояли за  мінус сорок градусів по Цельсію.  Занесли ми свої речі у кімнату бараку, де ми будемо мешкати.  У кімнаті холодно, вікна драні, на підлозі повно снігу.  Ульянов –  чоловік енергійний не дав нам засумувати від такої зустрічі.  Він  нами швидко розпорядився, піклуючись про наше майбутнє, залишив двох хлопців прибирати  сніг у кімнаті, а ще – двох послав розпилювати дрова для опалення кімнати.   А нас повів до купи дощок, щоб зробили собі ліжка. Ульянов став знайомити нас з умовами і правилами лісоруба.  Як ми зрозуміли, наша майбутня робота лісоруба не тільки важка, але й дуже небезпечна.  Тут не має ніякої механізації.  Вся вирубка лісу залежить від міцних мускулів людини, гострого леза сокири і пилки, а також від сили коня, і міцних санок. Робота дуже важка, а заробітки – мізерні.  Та я не каявся, що потрапив сюди.  Я побачив тайгу, невідомі мені ріки, новий світ.  Я побачив людей Комі, почув їх мову (чер вайле – сокиру дай), знайомився з їх  побутом життя. Тут мене навчили жити, працювати і кожну копійку рахувати.  Я клав  деревину туди, куди мені треба її покласти, не залежно від того, куди її зігнула природа. pr_dobro_i_zlo4 Лісоруби Комі 1954 р. Я перший з ліва. Останній ряд.   Гасив у тайзі пожежу.  Пожежа в лісі – це велика біда і страшна сила, яку дуже важко долати.  Сплавляв ліс до ріки Луза. Ця робота важка, але дуже цікава, хоч і небезпечна. Вона любить швидких, енергійних людей.   Доводилось мені  й розбивати затори і  жодного разу не допустив затору на своїй ділянці.   Після повені, як зійшла вода, я побачив нашу безгосподарність.  Сотні колод лежали на берегах ріки. Їх ніколи не підберуть, так і пропадуть.  А у  нас – у степовому селі, немає з чого драбину зробити чи тин полатати. Відбув я півроку в тайзі.  Дечого навчився, хоч нічого й не заробив, я був дуже задоволений, що побачив ще трошки небаченого мною такого прекрасного світу.   Повернувшись додому, мені дали направлення до  річки Дніпро, заготовляти ліс для колгоспу.  Квартирувалися і харчувалися в однієї удови, що жила на краю села.  Одного разу за обідом,  чоловіки захотіли підігріти обід самогоном.  Посланець по самогон кращий шофер колгоспу – Василь Трифонович, не діставши самогону, налив пляшки водою і за обідом почав ділити. Був між нами один дядько, Микола Антонович, великий любитель оковитої.  Звичайно, була якась змова, бо коли Іван Степанович з Ковтунівки, якому Василь Трифонович першому налив, довго прибалакував до чарки з водою, що Миколі Антоновичу набридло чекати.  Він зауважив: “Ти вперед випий, а потім – говори, бо ти усіх затримуєш!” Іван Степанович випив, хекнув і, скривившись, сказав: “кріпка”, почав обідати. Налили Миколі Антоновичу, той ледь зі склянкою не проковтнув ту воду, почав закушувати.  Веселий сміх, що розразився навколо не заважав його апетиту. Вперше в житті я побачив наскільки людина може бути залежною від алкоголю.  Він не відчув, що він випив, а  тільки бачив як у склянку наливали з пляшки, не помітив, як над ним посміялися. Працювали ми завзято, швидко впоралися з виділеною нашому колгоспу ділянкою лісу.  Залишився здоровий клен, що похилився на молодняк.  Дядьки не хотіли його зачіпати, бо як упаде на молодняк – не розрахуємося. Я попросив у дядьків дозволу зрізати цей клен.  Клен упав туди,  куди я його спрямував і чоловіки побачили, що не даремно я їздив у Комі набувати досвід, та й для колгоспу – кожна деревина дуже потрібна. Я справлявся з усякою роботою, яку мені довіряли.  На мене ніхто не скаржився. Я люблю людей і завжди до них тягнуся, мені в гурті весело.  Як прийду додому, така нудьга огортає мою душу, що відразу хочеться кудись піти. Не любив мене домовий. Якась невідома сила притягувала мене до тракторної бригади.  Я ще ходив у школу, то мріяв, що буду трактористом. Багато разів звертався до бригадира, щоб той прийняв мене причіплювачем, але він відмовляв. Напевно, я йому дуже набрид, бо останнього разу він мені каже:  “Скажи матері, хай приготує добрий обід і відро самогону. Може, тоді візьму  тебе причіплювачем.” На другий день пішов кликати на обід, а бригадир дивиться на мене та й каже: “Я думав, що ти відчепишся, а ти – як реп’ях.  Добре, скажи матері  о дванадцятій будемо.” Бригадиру з помічником обід сподобався.  Подякували мамі за їжу, а мені він велів завтра о сьомій годині бути біля трактора Миколи Омеляновича. Моїй радості не було меж!  Я був на сьомому небі.  Держава карає за самогон, а без нього не народишся, не візьмуть до роботи, та й не помреш.  Микола Омелянович, був легкий на руку вчитель –  я швидко розумів його пояснення про будову і роботу трактора, як і чим його заправляти.  Навчився керувати трактором і часто сам працював, без тракториста.  Я пишався тим, чого я досягав у роботі. Перший трактор, на якому мені довелося  працювати – харківський ДТ.  Я тоді не думав, що через два роки буду служити поруч з ХТЗ і кожного ранку буду дивитися на вагони, завантажені тракторами для відправки.  За два роки мені довелося працювати на різних тракторах, з різними трактористами.  З ними я пройшов хорошу і потрібну мені школу.  Тут заробітки були кращі, ніж у рільничій бригаді.   За зароблені гроші купив собі одяг, взуття, велосипед і гармошку. Покохав дівчину Олю.  Як мало треба, щоб бути щасливим.  Здається, всі мої мрії збулися: робота, гармошка і повно друзів,  тепер –і в світ їхати не хочеться. Жив у нашому селі колгоспний головбух Саша Харитонович. Саша був хороший чоловік і надзвичайно цікава людина. Між нами виникла дружба.  Ця дружба привела мене в компартію, бо Саша був комуніст, та й погляди на життя у нас були однакові. Був у мене дід, мамин батько – Школа Іван Тимофійович, розумний, чесний і дуже принциповий чоловік.  (Царство йому небесне і земелька пухом).  Похвалився я йому, що вступив у партію і чекав від діда привітання. Але мій дід так розізлився, аж кулаками у повітрі затряс.  І з такою люттю промовив:  “У лайно ти вступив, сукин син!” Мені аж моторошно стало.                 Я  зрозумів, що  у своєму житті зробив ще одну помилку. Поїхав від діда, мов чужий.  Пізніше, як дідусь помирав, покликав мене попрощатися.  Я просив його простити мене за всі мої гріхи і непорозуміння, і почув від нього: “Прощаю.  Я хотів з тебе зробити велику людину, але ти сам цього не захотів.”                                           Цими словами, дідусь, ніби зробив підсумок, що він не все зробив у своєму житті. Бабуся Оленка, характером, була ніби дідусева протилежність: за своє життя нікого не образила, навіть не підвищила голос на інших. Я про дідуся і бабусю пишу тому, що мені генами передалася якість моїх предків.  Я лагідний і вимогливий. Мене люблять і поважають. У мені привилися два характери дідуся і бабусі. Десятого грудня 1957 року виряджали мене до війська. Прощатися зі мною прийшли майже всі люди села: прийшли комуністи села, голова колгоспу Яків Андрійович, який був найкращий голова за всю історію колгоспу і всі члени правління колгоспу.  Були гості з Кантакузівки, Свічківки, Ковтунівки.   Столи поставили у двох хатах.  У нашій хаті пригощали старших, а у  сусідній – молодь, бо в одній хаті не поміщалися. Вечір удався на славу, люди задоволені і мамі приємно.  Антон Андрійович, наш сільський баяніст – безвідмовна людина. Важко підрахувати скільки він вирядив таких рекрутів, як я до війська, а скільки весіль відіграв. У хаті гомін, у дворі – гомін.  Люди співають, танцюють, а мене купка чоловіків навчають, як  поводити себе у війську, як виходити з різних ситуацій.  Та ніхто не передбачив мою військову долю.  Я звик до цих добрих людей, любив їх.  Чверть мешканців Остапівки були мої родичі. Під’їхав газончиком Василь Трифонович – кращий водій колгоспу.  Настав час прощатися.  Люди мене цілують, бажають щасливо відслужити, співають, плачуть, хоч ніби й немає моєму життю ніякої загрози.  (Якби наші політики були з нами відвертіші, то ми б знали, що в ті роки ми були на грані війни.  Була Угорщина, Куба, а на кордоні – з Китаєм були сутички щодоби). Мені шкода було розлучатися зі своїми добрими односельцями.  Ці хороші люди мене виховували, навчали говорити і ходити. З ними у школі грамоти учився, і в степу трудився.  Я – той хлопець, що в дитинстві пройшов вогонь, воду і мідні труби, тепер плакав.  Плакав  не від страху перед невідомим майбутнім, (страху в мені не було), а плакав я, – бо плакали всі.  Виною була важка і довга наша розлука. Людським сльозам не заважали навіть звуки баяна, на якому Антон Андрійович намагався розрядити атмосферу розлуки.  З кузова автомобіля лунала пісня “Ой, то ж не зозуля …” Вона завдавала мені і всім людям ще більшого смутку.   Бажаючих провести мене до потяга виявилося так багато, що мені ледве вдалося улізти між них у кузов.   Коли машина рушила, мені здалося, що в мене відірвалася частина серця.        Оля, притиснута до мене, плакала – і ще більше завдавала мені жалю. Як переїжджали Хутір, я трохи заспокоївся і заплаканими очима прощався з людськими хатами. Кожну в селі хату я знав, як свою.  Майже всі вони були зроблені по одному плану і люди своїми вчинками  і вдачею були майже схожі між собою. Нотував у пам’яті фотографічний силует свого села, його чудові краєвиди серед зоряної ночі. Біля потяга процедура прощання повторилася. Вона була ще важча, ніж дома.  Я ніколи не думав, що розлука  до болю важка штука. І, прощаючись, дивився людині у вічі і думав: “Господи, дай мені ще колись зустріти цю людину.”  Дуже важко я переніс розлуку. У  місті Корсуні-Шевченковому, нас протримали тиждень. Волі нам не давали, тільки й чути на весь двір назву якогось району і команду “Становись!”  Усі ці шикування робилися з метою перевірки не тільки наявності новобранців, а й що в їх торбах.  Кожного дня як не в того, то в іншого знаходили пляшку горілки і тут же на плацу її розбивали.  Кожний день офіцери розбивали пляшки, а хлопці все одно ходили під хмелем. Нарешті  і за нами приїхали “купці”.  Загрузили у “телятники” та й повезли через рідну Драбівщину, на станцію Гребінка.  Любителям випити ніхто не перечив, навіть майор і сержанти,   які за нас відповідали, були під добрим градусом.  Хлопці цікавилися у майора куди нас везуть, але майор казав, що це військова таємниця.  Одного разу, п’яний майор розіклав на столі якісь документи, я тоді стояв у нього за спиною та й прочитав:” Київський військовий округ 536 ВСО”.  Від тоді я знав, що служити буду не далеко від рідних – і в душі трохи радів. Цілий тиждень я і Вітя Пожарський веселили у вагоні людей, почергово грали на гармошці, а Коля Мозговий гарно танцював, навіть п'яному майору сподобався.  Він всю дорогу обіцяв влаштувати Колю в ансамбль.  Везли нас новобранців Драбівського і Золотонішського районів у одному вагоні.  За два тижні від призиву ми здружилися і побраталися. Вести службу мені довелося у  місті Харкові, поруч зі знаменитим ХТЗ.  Після лазні нас переоділи у якусь незрозумілу темно-сіру форму,  дали по напірнику для перини і повели у степ до скирти по солому.  Якість матрацу залежала від його господаря.  Я свій матрац добре напхав соломою, то мені на ньому гарно й спалося… Я звернувся до командира роти і виклав йому своє не задоволення становищем, у яке я потрапив.  Мене виряджали в армію та й мені дуже хотілося служити, але я потрапив невідомо куди: форму видали таку, що соромно фотокартку вислати додому.  Командир роти, старший лейтенант Мартиненко, переконав мене, що це не так.  Ми – військові будівельники, набудемо тут хороші професії. За роботу нам платитимуть гроші. Ми зможемо допомагати рідним. Треба змиритися з долею, бо змінити нічого не можна.  Я дійсно, посилав мамі гроші, а вони їй тоді були дуже потрібні.  На другий день служби нас поділили на відділення (бригади), підрозділи (взводи), я потрапив у першу бригаду бригадиром, першого підрозділу. Тут же мене призначили помічником командира підрозділу.  Командир роти перед строєм новобранців назначив мене своїм помічником по політичній роботі.  Пізніше – вибрали секретарем комсомольської організації роти. До моєї персони була така увага тому, що в роті було два комуністи.  Командир роти член КПРС і я кандидат у члени КПРС.  Ось чому зі мною носилися, як з писаною торбою.  Тоді не завжди звертали увагу на розумові здібності людини.   В першу чергу важливу роль мала партійність. Серед нас були хлопці, які закінчили інститут, технікум, які мали хоча б середню освіту і були розумніші від мене. Я це завжди відчував, у них учився, завжди звертався до них за допомогою.  Мені було значно важче, ніж моїм безпартійним товаришам. pr_dobro_i_zlo5 Перший взвод першої роти 536 ВСО   Я зайнявся самоосвітою.  Щоб бути хорошим бригадиром – вивчав креслення.  Щоб ніхто не обманював у розрахунках, знайомився з нормами і розцінками. Перечитував усі газети, які надходили до нас. Багато солдат були не грамотні, доводилося за них писати листи їх рідним і, навіть, дівчатам. Коли неграмотний хлопець просить, то пишеш, що він каже.  Писав, навіть, дівчатам-узбечкам, але нічого не розумів, бо хлопець диктував узбецькою мовою, а я, писав російськими буквами.  Вони користуються російським алфавітом. Командири також “шліфували” мене з усіх сторін і на кожному кроці.  Колись старшина Тихонов, розізлившись на мою нерозторопність, назвав мене “колхозніком”.  Я на нього не образився, але подумав: “якби не колгоспники – ти б, мабуть, листя їв на деревах”. pr_dobro_i_zlo6 Армійський відпочинок.  Я з гармошкою.   Командири учили мене дисципліни і вимогливості.             У кінці травня нас перевезли  у Богодухів, районне містечко біля Харкова.  Поруч з військовою частиною поставили палатки і зробили розмітку для нового будівництва.  Командири пішли у відпустку, їм потрібний відпочинок.  Залишився я один для солдат і бригадир, і командир.  Слава Богу, що хлопці були хороші, а може вони любили мене і тому завжди підтримували, допомагали. Того літа приїздив у Богодухів богатир Дмитро Бідило, який демонстрував свою силу по всій Україні.  Генерал запросив Бідила у військову частину виступити перед солдатами.  Повів і я нашу роту подивитися на богатиря.  Бідило розірвав ланцюг і говорить: “Отак у колоніях раби рвуть ланцюги неволі”. Цікавим виявився індійський бокс, де солдат ледь не збив з перекладини богатиря, проявивши при цьому хитрість і спритність. Ми були дуже задоволені цим видовищем, а генерал отримав, як сувенір, розірвану підкову – на згадку про зустріч з Дмитром Бідило. По закінченню будівництва нас перевезли у місто Ахтирку, Сумської області, де наша рота будувала два багатоквартирних будинки.  Квартирували ми в авіаційному полку, командиром якого був молодий, здоровий підполковник. Одного дня по тривозі, нам наказали забрати постіль і звільнити казарму.  Рили під казармою яму, щоб відремонтувати водогін. Натрапили на металевий предмет з дротом трьох кольорів.  Вирішили, що то міна і до вияснення нас поселили під парканом. Ми спали під парканом три ночі і, як по замовленню, всі три ночі на нас ішов сніг. Четвертого дня, у неділю, перед обідом, прибули мінери.  Вони вийняли з ями  двопудову гирю з відбитою ручкою і прив'язаними дротами. Треба ж було комусь так пожартувати!   У неділю був такий хороший, сонячний день, жодної хмарки, ніби за ті три ночі, що ми спали під парканом, на нас випав увесь запас снігу. pr_dobro_i_zlo7 Я і Гриша Сіваконь Був у мене в Ахтирці один прикрий випадок, якого я не чекав від своїх товаришів. Влітку, саме дозріли яблука “білий налив”, стояли спекотні дні.  В таку спеку добре б посидіти у воді ріки Ворскла, яка протікає поруч з Ахтиркою, або сидіти під деревом у холодочку.  Була неділя, солдати відпочивали.     Я попросив двох солдат піти зі мною на будову, щоб доробити роботу, з якою вчора не справилися, адже   у понеділок годину чи дві, буде чекати уся бригада. Метрів за двісті за прохідною, нас зустрів командир полку.  Зупинивши нас, він наказав одному солдату, застебнути комір.  Що сталося з цим солдатом – не відомо, ніби з глузду з'їхав.  Він таким матом послав цього підполковника, що мене від сорому, аж у жар кинуло.  Я відчув, що у мене горять вуха і потилиця. Обидва солдати, мов по команді пішли  геть. Підполковник наказав мені повернути солдат. Я відповів: ”слухаюсь” і пішов доганяти хлопців.  Мені вже було з самого початку зрозуміло, чим закінчиться повернення хлопців до офіцера – зривом запланованої роботи.  У моїй свідомості важливим було не застебнутий комір – а виконана робота. Тому я не став виконувати наказ чужого підполковника, а повів хлопців на будову. Пройшли ми з півкілометра. Я лише успів пожурити зухвальця, як  біля нас зупинився вантажний автомобіль.  Це був патруль.  Капітан запропонував нам зайняти місце у кузові автомобіля.  Солдати озброєні карабінами мали рішучий вигляд.  Я сказав своїм, щоб не здумали тікати.  Такий на твоєму житті заробить десять діб відпустки.  Нам лишилося тільки підкоритися. Підполковник розпорядився відвезти нас на гауптвахту,  що знаходилася на аеродромі.     18 км.  від  Ахтирки. Отак, через нерозумну витівку Васі з Одещини ми потрапили у таку халепу. У сім годин вечора мінявся караул.  Уже солдати сиділи у кузові автомашини.  Я побачив капітана, котрий нас привіз і заговорив до нього. Я йому пояснив, що ми не обідали, не вечеряли, ніхто навіть не знає де ми ділися і де зараз знаходимося.  Капітан – був добродушна людина, пішов нам на зустріч і повернув нас у полк. У понеділок після сніданку, я повів роту на роботу.  На цьому наше покарання закінчилося.  Я намагався побачити капітана, подякувати, що привіз нас у полк, але марно. Лише на четвертий день мені довелось привітатися з ним. Я подякував капітану, що він мене послухався, а він мені говорить: ”Ну тебе під три чорти! Через тебе, я мав велику неприємність, отримав три доби домашнього арешту”. Мій радісний настрій – як водою змило.  Я поспівчував йому, мені було прикро.   Настав час, коли мене приймали у члени КПРС.  До цього  дня я готувався кожної вільної хвилини. У політвідділ  прибув за викликом.  У коридорі, біля дверей кімнати, до якої мене викликано, уже сиділи два молодих офіцери і молода жінка.  Першим запросили до кімнати офіцера танкіста, а ми, в очікуванні запрошення, говорили між собою і не приховували власних хвилювань. Нам здалося, що танкіста  довго затримують – і це ніби ще дужче лякало нас. Нарешті, перший вийшов, витираючись хустинкою, так швидко попрямував до виходу, що ми лише в слід йому подивилися.  До кімнати запросили жінку.  Не довго нам довелося чекати. Вийшла ця молода, вродлива жінка заплакана, пригнічена і ображена.  Я підійшов  до неї, поспівчував їй, трохи заспокоїв. Вона трохи відійшла від щойно пережитого і розповіла мені все, що наболіло у неї на душі.  Вона – дружина офіцера, по професії учитель, що вони близько року, як переїхали до Харкова і  не може працевлаштуватися.  Хотіла вступити в КПРС, може це їй допомогло б, але їй відмовили.  Так вона і сказала на парткомісії.  Їй не просто відмовили.  Вони перекреслили всі її надії, сподівання, все її життя.  Мене здивувала її розповідь.  Я не можу збагнути, чому мене в партію втягували не помітно щодня, кожна зустріч виливалася у приємну розмову про щасливе майбутнє, що ми його вже творимо і воно, щасливе майбутнє вже близько.  Ця ж молода, грамотна, розумна жінка сама проситься: “прийміть, візьміть у свою сім'ю, не цурайтеся, допоможіть їй стати на ноги, щоб вона і її сім'я жили краще. Підкажіть, якщо чогось не розуміє, переконайте, якщо помиляється”.  Вони зробили – що легше відмовили їй… Лише тепер, коли розголосили компартійні таємниці, я дізнався, чому таким як вона відмовляли.  Компартійна машина затягувала у свої ряди малограмотних, довірливих і послушних людей.  Грамотних, розумних – чекала Колима та Соловки.  Щасливий, хто втік за кордон. У кабінеті члени парткомісії розпитували про службу, що пишуть з домівки, про сім'ю.  Декілька запитань було по статуту КПРС, хто в політбюро, в уряді, про міжнародне становище держави. Потім один каже з комісії: “ а скажи нам солдат, що тебе змусило вступити в КПРС?“ Перед моїми очима постала заплакана жінка і зразу ж промайнуло в думці – “це запитання вони ставляють кожному”. Я ледве не сказав правду, що хочу боротися з тими паразитами, які заважають нам щасливо жити.                    Та вчасно спохватився, подумавши, а може вони і є ті паразити, що  заважають нам щасливо жити?                          Я відчеканив: “Хочу творити комунізм”. Рішення було одноголосним –прийняти у члени КПРС.   Мені подобалася комуністична ідея. Шкода, що вона потрапила до рук злодіїв, які розкрадали і пропивали надбання народу. Наш штаб знаходився у Харкові, а служити мені довелося і в Харкові, і навколо нього.  Цього разу, я  служив у місті Чугуєві.  Того року три радянські моряки перебували сорок діб без їжі, закинуті штормом в океан.  Цю пригоду, в той час, було висвітлено всіма засобами масової інформації всього світу.  Наші “холодні вороги” врятували наших моряків і доставили додому.  Вся країна рад при зустрічі вітала своїх героїв. Один самозванець Чугуївського району, оголосив себе героєм тієї стихії: поїхав, як герой, у Москву.   Там ним опікувались комсомольські організації. Жив у кращих готелях Москви, харчувався у ресторанах. Опікуни влаштовували йому зустріч з москвичами. Місяць він розповідав москвичам, як вони “з’їли гармошку” – і ніхто не додумався перевірити у нього документи. Та все таки його брехня була розкрита. Судили в Чугуєві. Я розповідаю цей епізод, щоб підкреслити, які ми довірливі і в той же час – байдужі. Одного разу, викликали мене у штаб на партійні збори.  Серед знайомих комуністів сидів незнайомий мені капітан, слідчий військової прокуратури.                              З його доповіді я почув, що мій колишній командир роти Мартиненко людина, яка мене кувала і гартувала, якому я вірив і брав з нього приклад у всьому, насправді злодій і шахрай.  Мартиненко займався підробкою документів, викрав з державної казни більше ста тисяч карбованців.  Я не повірив почутому, виступив у захист Мартиненка, але більшістю він був виключений з КПРС. Більше року Мартиненко був командиром іншої роти, але це не давало мені права байдуже поставитись до його долі. Так мене учила партія.  Допомогти ближньому – це в мені залишилося назавжди.  З цим я і помру. Повернувся я в Чугуїв пізно. Командир роти Литвинов ще не спав, чекав на мене.  Він був безпартійний, та цього разу його мучила цікавість подальшої долі його колеги. У розмові з капітаном Литвиновим, я почув таке, про що не мав ніякого  уявлення.  Цієї ночі Литвинов переконав мене, що Мартиненко дійсно є злодій.  І я вже каявся, що не проголосував за виключення Мартиненка з КПРС. Вранці мені вручили телеграму, в якій вимагають  з'явитися о десятій годині у військову прокуратуру Харкова. У вказаному по телеграмі кабінеті, я зустрів уже знайомого мені капітана.  Він поклав переді мною відомості на зарплату за 1958 рік і запропонував мені їх переглянути.  Я відшукав своє прізвище у відомості за якийсь місяць і побачив приписку на одну тисячу карбованців. Перевіряючи далі, я зрозумів, що Мартиненко майже рік приписував мені тисячу карбованців.  У декого з моїх товаришів теж були приписані тисячі.  Капітан запитав, чи працювала наша бригада на плиточному заводі Харкова у червні 1958 року. Я відповів, що 25 травня 1958 року нас вивезли з Харкова.  На цей час ми працювали у Богодухові. Капітан подав мені наряди виконаних робіт на кахельному заводі Харкова.  На них був підроблений підпис, у табелі – невідомі мені прізвища.  Я твердо переконався, що Мартиненко – роздвоєна людина: половина якого сама честь і совість нашої епохи, комуніст, а інша – злодій і шахрай. Капітан говорить: “ Я ціню, що ви вчора захищали свого командира.  Тепер ви переконалися, що він злодій?”  Так, я дійсно був у цьому переконаний.  Я попросив капітана влаштувати мені зустріч з Мартиненком. Через декілька день така зустріч відбулася.  Мартиненко відмовлявся від усіх звинувачень. Та документи добре свідчили – від них не відмовишся. Він до того знахабнів, що звинуватив і мене в наклепі, мовляв, що всі ці гроші я сам одержав.  Я дивився на цього хамелеона і дивувався його здібностям перелицюватися, а я ж йому так довіряв.  Я любив усіх командирів, та Мартиненка найбільше, бо він був вимогливий, живий приклад для всіх і для мене також! Зараз, сидячи проти нього, я бачив перед собою черв’яка, який намагається десь заховатися, щоб потім, після  порятунку знову шкодити.  Він мені був огидний. Під кінець нашої  розмови я йому сказав:         “Я дуже шкодую, що ви, злодій і шахрай, дали мені рекомендацію в партію…”. На третьому році служби дали мені відпустку на десять діб.  Зустрівся з мамою, рідними, з односельцями. Та найбажанішою була зустріч з коханою дівчиною. Нашій радості при зустрічі не було меж.  Я щиро  кохав Олю і серцем відчував її взаємність.  Якийсь магніт нас притягував і не хотів відпускати. Та відпустка така коротка, що я незчувся, коли вона й закінчилася. Приїхав у казарму – зовсім інше життя, а домівка – з голови не йде.  Не радий був, що й додому їздив. Травму, нанесену розлукою, навіть служба довго лікувала, де в колі друзів не можливо сумувати, навіть за коханою. Минали дні, минали ночі, домівка забувалася, а служба – наближалася до завершення.  Приїхав до нас на будову начальник управління полковник Закітний.    У розмові зі мною він запропонував, щоб ми до сьомого листопада зробили дах на ново- збудованій споруді.  По закінченні роботи нас негайно розраховують і демобілізують.  Пообіцяв забезпечити виконання цієї роботи всім необхідним. Подібну роботу ми вже робили і не один раз.                  Я розрахував і зрозумів, що дах ми зможемо зробити на тиждень раніше  дня революції.  Порадився з бригадою.  Хлопці цю пропозицію прийняли з радістю.  Кому ж не хочеться на цілий місяць раніше бути дома серед рідних і друзів! Була вже осінь, проте стояла тепла сонячна погода. Робота давалася нам легко і швидко.  Приїхав знову той самий полковник Закітний.  З великим задоволенням подивився на нашу роботу, похвалив і пообіцяв завтра прислати автокран, щоб підняти нами зроблені ферми на стіни. Та як поїхав він від нас, то й слід загудів. Будівництво даху припинилося.  Цілий тиждень ми чекали автокран і в цей час виконували зовсім інші роботи. Не дочекавшись обіцяного автокрана, солдат Саша Каплістий запропонував зробити риштування: розібрати ферми і по частинах вручну підняти на риштування, де знову зібрати ферми і поставити на стіни. Настали холодні, мокрі дні. Риштування і стіни взялися кригою.   Ми, немов корчагінці, промоклі до кісток, і в той же час обмерзлі кригою, забули про небезпеку, ризикували своїм життям.  Хтось міг посковзнутися, упасти з високої стіни, потягнути за собою інших.  Це була б трагедія.  Ми зробили дуже багато  важкої і непотрібної роботи, без якої можна було обійтися. Звичайно, дах ми не встигли зробити до дня революції. Двадцять п’ятого листопада нашу бригаду розрахували, видали документи і відвезли з Чугуєва у Харків на залізничний вокзал.  У мене було ще кілька годин до потяга.  Щоб їх скоротити, я пішов по місту закупити подарунки для рідних. Відвідав  рідний штаб.  Попрощався зі знайомими. Друзі, які ще дослужували, провели мене до потяга.  Настав час прощатися з хлопцями, з якими я, ніби одна сім’я, прожив три роки –найкращі часи свого життя.               Мені шкода було прощаватися з цими молодими, добрими хлопцями. Я знаю, що не кожний з них, моїх однослуживців, дожив до наших днів.  Загинув від електроструму Петро Антонович Ляшенко з Чапаївки. Помер Василь Васильович Мірошник з Білоусівки.  Я пам'ятаю цих добродушних, щирих хлопців, бачу їхні приємні, ласкаві посмішки.  Земля їм пухом. Ті, хто живий –уже люди похилого віку і їм, як і мені, після державної перебудови, дуже погано живеться.  Тому прошу у Господа Бога своїм товаришам кріпкого здоров'я, ясного розуму і витримки.    Тільки так можна вижити. Прослужив я зі своїми товаришами у будівельному батальйоні три роки – і не шкодую.  Навчився будівельних робіт, маю п’ятий розряд теслі, що мені в житті дуже пригодилося. Повернувся додому та й задумався: ”немає де себе діти: Оля навчається у Києві – немає з ким розвіяти нудьгу. Бригадир тракторної бригади обіцяє мені роботу лише у квітні, а до квітня – майже чотири місяці безробіття”. Задумолось мені поїхати до міста Черкас, у пошуках нової роботи. Пішов до голови сільської ради, щоб узяти документи на виїзд. Після чого, я наштовхнувся на стіну радянського беззаконня в нашій країні.  Голова сільради, похилого віку чоловік – Омельченко Дмитро Гнатович, ледве обучений письма, зараз вирішує мою долю.    Він посилає мене до голови колгоспу по довідку, щоб  останній відпустив мене з колгоспу.    Я заперечив цей абсурд, адже після армії я ще ніде не працював, і в колгоспі також. Дмитро Гнатович доводить мені, що у них такий порядок: без довідки з колгоспу я не можу виїхати з села. Я ж вимагаю не порушувати прав людини, не відбирати у мене права вибору на місце проживання.  Після почутих від мене слів протесту, голова зізнався, що йому і таким як він, районне керівництво заборонило відпускати людей з села, хіба що на навчання.  “Якщо я тебе відпущу – з мене шкіру знімуть”, – промовив  безправний голова села.   І у мене виник жаль до себе і до цього старого  керівника селами. Поїхав я шукати правди до райради.  Голова району вислухав мене і говорить: Не можна тебе відпускати з села тому, що твоя мати колгоспниця і ти повинен працювати у колгоспі, допомагати мамі, а на старість – доглядати її”. --  Ви стверджуєте, що я кріпак? –    Так, між нами кажучи, ти – кріпак і ніхто тебе з села не відпустить. Ось така розмова відбулася у мене з головою райради.  Я, молодий комуніст, по самий чуб напханий комуністичною пропагандою про наше щасливе життя, тепер своїм серцем  відчуваю, що будучи комуністом – я  сам собі ворог.  Таким було реальне життя у 1960 році. Після невдалої  спроби виїхати з села на заробіток, мені доводилось часто згадувати богатиря Дмитра Бідило, який рвав ланцюги. “Ось, де треба рвати ланцюги, -  думав я, – і звільнятися від чиновників-головотяпів з якими зустрівся у своєму селі. Звільнятися від рабства і кріпацтва,  щоб разом з ланцюгами порвати антинародні радянські закони, які роблять людину рабом, кріпаком, невільником, а простіше – бидлом”. Та мені не дуже й хотілося десь їхати.  Була б тільки робота, щоб не нудьгувати, щоб розім'яти свої м'язи, щоб зробити для суспільства щось корисне, показати свої здібності і звичайно щось заробити на прожиток.  Але тоді такої можливості у мене не було. У колгоспі почали робити ремонт фермерських приміщень. Я поговорив з бригадиром будівельників і він мене взяв у бригаду теслею.  Між людьми, я відчував себе впевненіше, веселіше, ніби їм щось віддавав, що в мені було зайве – і від цього моя душа раділа.   Робота мені звична, легко давалася.  Де дядькам важко, або не зручно, там я, молодий, управлявся.  Якщо хтось не справлявся, я завжди старався допомогти – і за це вони мене поважали. За три роки служби у будівельному батальйоні, я був як фахівець: краще від них підготовлений і теоретично, і практично, та й силою їм зі мною не рівнятися.   Микола Андрійович, пропонував мені свою посаду бригадира, але “будівничий” –  була не моя стихія. Один, дуже хороший тесля, дядько Іван, запросив мене робити дах на нову хату. Зійшлися теслі і з’ясували, що не достатньо двох балок і немає, де їх узяти.  Була б робота зупинилася.                                     Я запропонував такий варіант, що можна зробити  дах з того матеріалу, який є.   На обличчях теслів я побачив сумнів, та після короткого пояснення вони погодилися зі мною.    Стоїть та хата під гарним дахом і нині. Не судилося мені сокирою заробляти на хліб насущний. Поступив у Золотоношу вчитися на тракториста. Мене вибрали головою профкому училища.  Директор Олексій Степанович, ознайомив мене з моїми правами та обов’язками в училищі.   Я розумів, що найпершою для мене метою – успішно навчатися, стати хорошим прикладом для інших студентів.  За мною було закріплено перевіряти стан справ у їдальні, гуртожитку, робити оцінку групам за доглядом техніки, яка за ними закріплена, а також проводити культурно-масові заходи. Все це я виконував ретельно до кінця свого навчання. Директор завжди ставив за приклад роботу комітету профспілок.  Ми запрошували молодь міста до себе на вечірки.  Приймали делегації подібних училищ з інших міст і виряджали до них свої делегації.  Нас відвідав посол Куби.  Гостювала  у нас  і мати Зої Космодем’янської. Створена мною комісія зупинила розкрадання і псування продуктів у їдальні –  почав краще харчуватися персонал закладу. Кожного ранку, по селектору оголошував відмінників у навчанні і догляді за сільгосптехнікою, а також лінивих і порушників дисципліни. Для мене, активного хлопця, ця робота була до душі.  Я жив нею. pr_dobro_i_zlo9
     Золотоноша.  Училище механізації   Одного літнього дня мені вручили повістку.               В ній вимагають з'явитися до суду у місто Харків.                      Я повідомив про це директора училища.  Той здивовано подивився на мене і запитав, що ж це означає.  Довелося розповісти ту неприємну армійську історію, про яку я вже й забув. В суді я зустрів багато хлопців з якими служив.  Я радів,   що їх побачив.  Нас по черзі викликали до зали суду, а після свідчення ми залишалися в залі.  Підійшла моя черга зайти до зали.  Я відповів на запитання судді і сів на  вільне місце.  Через декілька чоловік запросили до зали грузина Аліка.  Він був ротним каптенарусом і за місяць одержував чотириста карбованців платні.  Цей підлабузник і досі не випадає з моєї пам’яті.  Суддя запитав у Аліка, чи він одержував таку зарплату, яка значиться у відомості. Суддя по черзі називає місяці і розмір зарплати.  Алік голосно відповідає, що дійсно він у такий то місяць одежав таку то суму грошей.  Все ніби правильно і добре. Один з народних засідателів говорить до судді так голосно, що й ми в залі почули: “ Цей привезе пару вагонів мандарин, продасть – і розрахується з державою”. Алік наче на жарину сів, так голосно закричав:  “Повторіть запитання, я не почув, я не зрозумів!”  Суддя спокійно повторив запитання, але грузин Алік цього разу відповів, що таких сум він взагалі не одержував.    Присутні в залі засміялися, бо це дійсно вигляділо комічно, але суддя швидко закликав до порядку і всі затихли. Я завжди, як згадую цю історію, дивуюся, чому судили тільки командирів рот Мартиненка і Квашу?  Чому не судили головбуха?  Чому не судили командира частини?  Без дозволу, без допомоги цих людей, Мартиненко і Кваша не зробили б злочину перед державою. Після Суду, я повернувся у Золотоношу до своїх справ. Прийшла звістка, що до нас на навчання їдуть кубинці. Наших хлопців більше половини, відправили до інших училищ.  Тих, що залишилися в училищі, з гуртожитку виселили і поселили до людей.  По всьому училищу наводили порядок, робили ремонт.  Почали будувати новий гуртожиток.  Ми майже місяць виконували різні будівельні роботи.  Одного разу на лінійці директор оголосив, що їдуть кубинці і ми вночі повинні зустріти їх на вокзалі. Запросили молодь міста, влаштували танці, а опівночі – всі пішли до потяга.  Зустріли ми різнобарвних гостей духовим оркестром, хлібом, сіллю, квітами та привітаннями підчас короткого мітингу, який відбувся на привокзальній площі міста Золотоноші.   Була команда “руш!” –  і колона наших гостей, під звуки музики, рушила до училища. Я з парторгом Суховаровим ішли поруч з колоною і уважно стежили, що діється і в строю колони, і навколо неї. До училища йшло декілька сотень людей.  Треба бути дуже пильними.  Я побачив, що один з кубинців ледь тягне свою важку валізу. Порадившись з Суховаровим, я вирішив допомогти  цьому незнайомому хлопцю і  запропонував йому свою допомогу. Але він не зрозумів.  Тоді я жестами почав пояснювати і простягнув руку до його валізи.   Бідний хлопець, скарапудився, ніби наляканий кінь.  Він зі своєю валізою ускочив у середину колони, шукаючи порятунку. Я зрозумів, що він мене вважає за злодія:  ніч була місячна, я бачив його перелякані очі.   Я йому приємно посміхнувся і показав, як його по ногах б’є валіза і заважає іти. Жестами попросив одну ручку валізи, а іншу – щоб тримав він.  Кубинці, що йшли поруч, засміялися, щось переговорили і зляканий хлопець погодився на мою допомогу.   Ідучи, ми розмовляли як зуміли.  Він поцікавився чи у нас багато Іванів.  Я, нічого не маючи про це красиве ім'я сказав, що Іванів у нас дуже багато і  мій батько теж Іван. Та коли він сказав, що в Одесі багато “Івана”, що їм не давали спати,  я зрозумів, що в роз умінні кубинців “Іван”–це злодій.   Шкода, що найкраще і наймиліше ім’я світу у такій поганій славі. Вдень влаштували офіційний обід  на честь приїзду гостей, на який запросили і мене. Моє місце було між двома кубинцями іспанського походження. Були тлумачі, які допомагали нам спілкуватися. У спілкуванні між нами знаходилося місце для гумору, що викликало веселий сміх і, навіть, овації.  За обідом ми обмінялися різними сувенірами, значками, сигаретами і, навіть, сірниками.  Кубинці, як і ми – хлопці дружелюбні та життєрадісні.  Мені сподобалися ці молоді, красиві представники  загадкової Латинської Америки. З приїздом кубинців нас стали краще харчувати.  Раніше наш стіл коштував 40 копійок на  добу, а з приїздом  іноземних гостей –  1 крб. 10 коп. Та і якість обідів була високою, навіть не кожний ресторан міг зрівнятися з нашою їдальнею. Ми із задоволенням дивилися, коли хтось після умивання, своє обличчя чорного кольору витирає білим, як сніг, рушником.  І не могли стримати веселого сміху після чийогось влучного жарту: “рушник замараєш!” Я любив кубинців, цікавився їх життям, часто відвідував їхній гуртожиток.  У їдальні наші столи стояли поруч з кубинськими і на столах для всіх були однакові страви. Хлопці були відкриті, не лукавили у розмові, а розмову я вів на різні теми.  Мене цікавило як живуть люди на Кубі.  Хотілося знайти якусь різницю між нами.  Я говорив з людьми різного статку.  Один з них розповідав, що у їх сім'ї у кожного свій автомобіль, а такого одягу, таких костюмів як у цього розповідача – у нашого директора не було.  Інший хлопець говорив, що у нього велика сім'я. “Одягатися і харчуватися – це   проблема, а тут – і одягли, і взули, ще й гарно нагодували. Мені тут жити краще”. Кубинці різнонаціональні, різнокольорові. Серед них були іспанці, німці, китайці. Одні були бідні, інші –багаті. Тонкогубі й товстогубі.  На колір були жовті, білі, чорні та, навіть, сині, але всі хлопці чудові, всі вони красиві. Я хотів запросити у своє село чорнявого, як хромовий  чобіт, хлопця Ернесто.  Вирішив поговорити з Ернесто про його згоду.  Він запитав у мене, що я цікавого йому покажу.  Я відповів, що покажу йому маленький спиртовий завод і став розповідати про його  будову.  Ернесто продовжив мою розповідь і сказав, що у нього дома є такий самий на кубі –  А міліція лає? – запитав я. – Так - так! — говорить хлопець. – Дуже лає. --У нас не лають, а беруть під руки і ведуть до в’язниці, – я показав йому перехрещені пальці своїх рук. -- Так і в нас. – сказав Ернесто –  і ми засміялися. Так, я в цього простодушного хлопця й дізнався, що на Кубі також варять самогон.  Кубинці у нас навчалися в той час, коли Микита Сергійович Хрущов займав найвищу посаду в Союзі. Він був великим прихильником вирощування кукурудзи. У їдальні на обід, разом з іншими стравами, була подана варена кукурудза в молоці.   Вона була дуже смачна.  Біля нашого столу проходив темношкірий кубинець і побачив кукурудзу.   Він, ніби сам до себе, але голосно, що й ми почули сказав: ”Цим годують свиней!”  Я вдав, ніби не почув, а мій товариш – Янголь Петро Іванович з села Погреби, що сидів поруч, не втримався і сказав йому:  “Ти – сам свиня!  Смачнішої каші як оця, ти на Кубі не їв!” Негр зрозумів, що його провокація  не вдалася –і сів мовчки за стіл до своєї порції кукурудзяної каші. Практику я проходив у своєму колгоспі. Приїхала на канікули і Оля.  Вона навчалася у Києві, то ж  ми рідко зустрічалися.  Кожній зустрічі з нею, я радів як мале дитя  подарунку:  відчував радість Олі, її ласку  і бажання бути зі мною.  Але  ця зустріч мені здалася прохолодною.  Оля була байдужою, втомленою.              Я запитав її, чи вона не хвора, але відповідь була якась по-офіційному  холодна: “дякую, не турбуйся”.              Поведінка дівчини мене насторожила і я відчув, що між нами стоїть якась тінь.   Вперше за шість років дружби та довіри, я  засумнівався. Одного разу Оля сказала, що її направляють на роботу в Запоріжжя. Від такої звістки, мене ніби блискавкою пройняло.  Я відчув кінець нашої дружби, кінець нашого кохання. Та коли Оля сказала, що я їй заважаю в житті, вона мене геть вибила з колії.  Може, вона так сказала не подумавши, що каже?  Можливо, була чимось не задоволена, зла, а мені здалося, – що вона говорить щиру правду. Після того вечора ми більше не зустрічалися, а невдовзі – роз’їхалися на навчання.  Листування між нами припинилося.  Матері наші вже “свахалися”, а тепер – були приголомшені нашими стосунками.                      Я думав, що у неї є хтось інший, кого вона покохала. Так трапляється дуже часто з молодими людьми. Я дуже любив Олю, але моя гордість та образа змусили мене назавжди зійти з дороги, що вела до Олі.  Закінчив навчання – радіти б мені, а на серці камінь. Якби Оля була дома, може б ненароком десь зустрілися. Маленького привітання було б достатньо, щоб помиритися.  Кілька разів збирався написати їй листа, але рука опускалася: “Нехай, вона перша…”  Моя душа палала вогнем.  Думки роями крутилися в голові, але якась сила не пускала мене на зустріч з коханою людиною. Зараз, коли пройшло півстоліття нашої розлуки, я думаю, де ж причина, чому ми розлучилися?  Чи я був нерозумний, чи нещасливий, чи така моя Доля?  Бо Доля інколи знущається над нами: злодіїв робить королями, а закоханих – ворогами.     Ми ворогами не стали, та вже й не друзі. Тієї ж зими 1962 року я поїхав провідати сестру Настю до села Несено-Іржавця, Оржицький району, що на Полтавщині.  Там зустрів дівчину Мотю, яка і станом, і вродою мені сподобалася. Притягувала мене до Моті не любов, а доля.     Я думав, що Мотя  допоможе мені забути Олю, але я гірко помилявся.  Оля у моєму серці  і нині. Я одружився з Мотрею і прожив з нею свій вік так, що нам заздрили люди, але ніхто не знав, що діється у моїй душі.  Оля дуже образилася на мене.  Вона не тільки уникала зустрічі зі мною а, навіть, перестала ходити по тій вулиці, де стояла моя хата.    Я зрозумів, що допустив  
    Мотя

    Мотя

    Оля

    Оля

    фатальну помилку, яку вже ніколи не виправлю… Мотя народила сина Василька, але й ця подія не допомогла мені забути Олю. Було, ідемо з дружиною на Хутір до родичів, а праворуч, метрів за двісті, видно Ольчину хату. Мій погляд так і грає у бік її двору, а дружина моя: “Петре, в’язи звернеш”.  Мотря  бачила і розуміла мої страждання, але ніколи про це не вела мови. Надіялася, що час вилікує. Більше року я не бачив Олю. Та доля нам таки дозволила зустрітися. Був тоді тихий і спекотний, липневий день, сонце зависло в зеніті, а навколо – жодної людини.  Сам Бог дав нам для зустрічі таку прекрасну годину.  Мені було боляче і радісно. Я ледь не кинувся цілувати цю милу і таку дорогу моєму серцю дівчину. Та якась невідома сила стримала мене. Ми тихенько, ніби крадучись від когось, привіталися, а потім – я оговтався і заговорив до неї: ” Не ображайся на мене, не вважай за свого ворога, не обходь мій двір іншою дорогою.  Я тобі нічого поганого не зробив.  Ти сама мене прогнала, ніби ножа в серце загнала, сказавши, що я тобі заважаю.  Я звільнив тобі дорогу тому, що я любив і люблю тебе.  Та не захотіла доля нашу любов признати, щоб нас навік поєднати.           Я думав, що ти полюбила іншого.  Того, з ким ти будеш щаслива – і дуже помилився.  Цю помилку виправити – вже неможливо”. Після цієї зустрічі Оля перестала обходити мій двір, подружилаcь з  моєю дружиною Мотрею і часто приходила до нас в гості: бавилася з Васильком і кожного разу рвала моє серце. Було літо 1963 року, коли я останній раз бачився з нею, чув її милий голос, відчував її подих, милувався її чорнявим волосом. Уявно тішився її гарячими вустами.  Останній раз дивився в її засмучені очі. В кінці літа, Оля виїхала на навчання, а на початку осені – виїхав навчатися і я. Ми розійшлися назавжди, а пам’ять – розриває серце і нині.  Чув від людей, що Оля одружена. Але як склалася її доля, чи щаслива –   не знаю. Поки я закінчував навчання, у колгоспі поміняли керівника.  Нового голову колгоспу я ще не бачив, але від  людей  чув про його негативну поведінку.  Я знаю, що людям ніколи не догодиш, але за один місяць головування зробити собі таку погану репутацію – це щось означає. При першій зустрічі, я побачив угодованого як свиню, самовпевненого хама, який пізніше виявився ще й злодієм – за що був покараний законом.  Новий голова колгоспу  на прізвище Коновал, був за професією ветлікар, жив у сусідньому селі і був комуніст. Вважаю, що компартія потерпіла крах через таких паразитів як Мартиненко та Коновал.  Подібні гади злазилися на теплі місця і кусали того трудівника, який на них працював, який їх годував.  Довелося і мені потрапити до брудних зубів цього поганця-голови. Я проводив культивацію поля, а за мною слідом їхав інший тракторист, ще молодий хлопець, засівав це поле.  Приїхав голова.  Я зупинив свого трактора та пішов до них.  Почув розлючений крик голови.  Щось йому не сподобалося, а може, хотів показати, що він “голова”, що йому все дозволено.  Тоді він улаштував такий розгін цим бідним, обшарпаним  не тільки одягом, а й важким життям,  людям. З його поганого, брудного рота на цих  людей виливався такий же брудний мат, як і він сам.  Жоден порядний хлібороб не дозволить собі брутально висловлюватися на святій землі, де закладається майбутній урожай.   Перед Коновалом стояли радянські безправні колгоспники: Марфа Кіндратова, Ольга Петрикова, тракторист Петя, я і мій причіплювач – комуніст Василь Іванович Сокіл. Він ображав нас – людей важкої селянської праці, називав “басмачами”, “опортуністами”, “скотом”.  Ці люди стояли, ніби у рот води понабирали.  Вони були настільки покірними, що навіть боялися відстояти свою гідність.  Я втрутився. Став соромити голову колгоспу, вимагати, щоб він вибачився перед людьми за  образу і лайливі слова на них. Коновала від несподіванки, ніби мокрим рядном накрили, а оговтавшись – закричав:  “Ти – такий, як і вони!  Я й до тебе доберуся!”.  Поїхав наш кривдник від нас розлютований. А мене Ольга  Петрикова запитала: --Що таке басмачі?   -- Це борці за волю, як у нас бендерівці – відповів я. Не подарував мені голова цього випадку, не змирився з моєю критикою, а надумав – провчити мене. Ми вночі двома тракторами проводили культивацію поля. Мій трактор гусеничний, а в Дмитра Судді – колісний. Дмитро підмілив культиватор, щоб більше зробити і допустився браку.  Про це доповіли голові.  Голова викликав не Дмитра, а мене і заявив, що це я допустив брак у роботі.  З мене відрахують за роботу трактора.  За мій рахунок проведуть повторну культивацію поля.  Я попросив його поїхати на те поле, бо у якості своєї роботи я був певний. Послані обліковець, агроном, бригадир і я побачили на площі допущеного браку сліди колісного трактора.  Всі погодилися, що брак допустив Суддя Дмитро.  Біля контори до нас підійшов голова.  Агроном доповів йому, що брак зробив Дмитро.  Голова зробився такий злий, що його, аж трусило.  Він почорнів від люті і таким матом укрив свою комісію, доказуючи їм, що вони, сволочі, не можуть розібратися чий то брак.  Йому хотілося, щоб брак був мій, але… Не став я їх боронити.  Нехай учаться, слабодухі, самі себе боронити.  Шкода, що радянські кріпаки уміли всяку наругу стерпіти, тільки не було б гірше. Наведу подібний приклад з історії одного свого односельчанина. Його життєвий приклад –  це прояв “не слабодухості” перед  своїм життям.   Отож, за радянської влади жив у Червоній Слободі Папаша – прообраз Кармелюка.  Під час війни Папаша потрапив до рук фашистів.  Його і ще одного “неугодного” режиму чоловіка везли у кузові грузовика зі Сміли до Черкас на смертну страту.  Охоронець їх  тоді  був у кабіні. На дворі зима, холодно, а Папаша – молодий, багатий здоров’ям і силою, пропонує товаришу тікати поки живі. ” А гірше не буде?..” – запитав побратим по горю…   Врешті, в цій історії слабодухого – знищили.           А Папашу, я зустрічав після війни влітку 1964 року.  Оце ми, українці, такі люди: живемо так погано, що гірше – просто не існує.  Ми ще на щось надіємось, склавши руки навіть, не чинимо опір своїм кривдникам. Сергій Прокопович Коханій засіяв кукурудзою останнє поле.  Залишилося засіяти клинки і відійти краї, але голова колгоспу розпорядився: Сергіїв трактор переобладнати для просапки раніше посіяної кукурудзи, яка вже сходить, а на мій трактор – навісити Сергієву сівалку, щоб я засіяв ці клинки.  Я відмовився навішувати чужу сівалку, доводячи, що ми всі рівні і не робіть з нас “синків” і “пасинків”.  Сергій повинен доробити цю площу, бо він на цій площі гарно заробив.  Змушувати іншого доробляти після нього площу, де нічого не заробиш – це не чесно. Мені два дні не давали іншої роботи, змушували навісити сівалку. А колезі –  Миколі Денисовичу, в ці дні давали іншу роботу на трактор і не вимагали, щоб він навісив чужу сівалку і досіяв після Сергія клинки.  Оце і є те, що я, “не лизнув, а гавкнув”.  За це потрапив дурневі на зуби. Тепер ці “зуби” або мене “пережують”, або об мене “зламаються”. Ось, наведу ще один із таких абсурдних ситуацій керування начальства. Моє  чергування було після обіду.  На третій день я прийшов до трактора, а він стоїть у полі перед ріллею з навішеною чужою сівалкою, навіть із зерном.  Я запитав у напарника:    --  Для чого навісив чужу сівалку? На що той відповів:   -   Примусили. -   Чому ж не сіяв?   -  Сказали пригнати до поля, а сіяти  будеш ти, – відповів мій колега.   Мій співробітник не знав, що ця сівалка з нашим трактором не комплектується, а може й знав – та послухався, бо хоч і осел — голова, а все-таки – начальство. Наведу приклад: у трактора  вийшла з ладу муфта зчеплення. Трактористи Петро Захарович та Василь зняли муфту, зробили огляд.  Приїхав  і голова Коновал.   Він поцікавився, що сталося. Петро Захарович розповів йому, що треба муфту везти в РТС. Коновал розпорядився, щоб Василь віз муфту в РТС, а Петру Захаровичу  як-небудь допрацювати до  вечора на тракторі без муфти. Я навів приклад, які осли інколи керують нами. Повернімося до сівалки.  Усе було добре до першого розвороту.  При повороті, сівалка почала ламатися. Тому я, щоб не допустити серйозних її пошкоджень, припинив роботу. У сівалці трохи зігнуло деякі деталі. На другий день, голова колгоспу скликав правління, на якому повинні вирішити лише одне питання:   поламана мною  сівалка. Завжди правління засідало у кабінеті голови.  Це ж правління голова колгоспу розпорядився провести у клубі, куди зібралося повно селян.  Коновал  хотів мене не тільки покарати, а ще й висміяти, зганьбити перед селянами,  показати нещасним колгоспникам, що не таким хребти ламали, а з цього розумника –  мокре місце зробимо. Почалося видовище виступом голови.  Для нього у колгоспі не було важливішої проблеми, ніж поламана сівалка.  Сівалка коштовна, тому Коновал пропонує справу передати до суду: запросив членів правління проголосувати і першим підняв руку. Майже всі члени правління підняли руки.  Бо в нас так ведеться.  Ми своєю головою не вміємо думати, а підіймаємо руку при голосуванні так, щоб догодити голові. Проте знайшовся один з членів правління – Шудрик Микола Григорович, який сказав: “ Почекайте голосувати! Це питання потрібно обговорити,  запитати у тракториста, як це сталося”. У голосуючих опустилися руки.   Голова сказав у відповідь: “ Що в нього запитувати, він поламав сівалку – нехай платить!” Я без дозволу підійшов до столу, за яким сиділи голова, парторг і агроном. Подав голові “Довідник сільгоспмашин” і показав де читати.  Голова прочитав і відсунув до мене книгу.  Я подав цей довідник парторгу.  Парторг також прочитав, де я показав. Так само мовчки, я показав зазначений пункт у книзі і агроному. Тоді я звернувся до людей, які з нетерпінням хотіли дізнатися, що було написано у книзі:  “ Люди добрі! Я надіявся, що керівник чи представник партії скажуть вам правду, яка написана у цій книзі.  На превеликий жаль, ці люди з правдою не знаються.  Тому я скажу вам цю правду.  У цій книзі написано, що сівалка СКГН-6 навішується на всі трактори “Білорусь” усіх модифікацій.  Тобто на колісні трактори.  Я працюю на гусеничному тракторі Т-38.  Бригадир тракторної бригади, Олександр Федорович –великий трудівник, хороша людина, комуніст, але ж раб того режиму.  Він побоявся протистояти нерозумним вимогам голови. Я йому порадив правильно комплектувати агрегати: думайте, що ви робите, бо такий голова, як у нас, примусить вас носити не штани – а спідниці!” У залі – овації: зчинився такий регіт, що його вже не можливо було зупинити.  Голова оголосив засідання закінченим.  У сівалці поломки було на десять хвилин роботи молотком, а сміху – вистачило на декілька років.  Помічник бригадира, Петро Захарович, повідомив мені, що бригадир радив голові не подавати на мене до суду, бо не мене, а їх будуть судити. Якби ж у Коновала замість зла була любов до ближнього, то й людям краще жилося, та й його підлеглі любили б, не плювали б у слід озираючись. Не примирився Коновал з не досягнутим бажанням мене покарати, він майже кожного дня випробовував на мені свої гострі зуби.  Одного ранку він дорікав мені, що я пізно приступив до роботи і що  йому такі трактористи не потрібні.  Я йому показав на територію бригади.  Там стояли всі трактори в ряду.  Кажу:  “Соромно, Іване Панасовичу, мене звинувачувати у запізненні.  На вашому годиннику шоста година ранку, а ми – два комуністи, уже в дорозі.  Не псуйте зранку настрій, бо мені ще треба перевиконати норму”.  Моя душа відчувала, що цей сучий син готує мені більш серйозну пастку, ніж були.    Щастя моє, що він розумово був слабенький. Одного разу послали боронувати соняхи.                            Я проїхав метрів п'ять і коли оглянувся назад то жахнувся: там був пар. Борони просто витягували з корінням рослини. За причіплювача-помічника тоді був похилого віку чоловік, комуніст – Василь Іванович Сокіл. Я йому кажу:  -- Роботу я припиняю.  Соняхи досягли такого розміру, аж за тридцять сантиметрів, що їх борони просто виривають. -- А ти не дивися назад.  Шуруй вперед, не оглядаючись.   Вони ж знали куди тебе посилали, – каже дядько Василь. –     Ні , дядьку, це ви шуруйте за агрономом, а я за цей час щось зроблю біля трактора. Може, голова і розраховував на те, що я буду шурувати, але агроном визнав, що вже пізно боронувати. Я вдячний парторгу, що попередив мене про черговий напад Коновала.  Цього разу Коновал вимагає скликати партзбори, щоб виключити мене з партії. У сільській парторганізації було більше двадцяти комуністів.   Я майже з кожним  з них зустрівся і поговорив.  Усі зі мною погодилися, що Коновал переступив межу дозволеного, що його треба поставити на праведний шлях. Я заручився підтримкою комуністів і парторга.  У мої плани входило: дати Коновалу зрозуміти, що колгоспники не бидло, не кріпаки, та й він – не пан, а комуніст, для якого честь і совість повинні бути більше за життя. Я хотів, на цьому зібранні, розкріпачити комуністів, щоб вони відчули свободу, не боялися сказати слово правди голові: щоб не один дурисвіт робив погоду у селі, а комуністи керували життям села і колгоспу. Першим виступив Коновал.  Він, як голова колгоспу, жодним словом не обмовився про стан справ у колгоспі, а лише доводив комуністам, що “ Петро відколовся від партії і створює антипартійну групу, веде антирадянську агітацію серед місцевого населення.   Він– ворог народу.   Отак.” Тому Коновал вніс пропозицію: Виключити мене з КПРС. Я звернувся до комуністів: ”Ви мене ростили, навчали, до війська виряджали і з війська – я повернувся у ваш колектив, допомогли стати трактористом.  Я все своє життя перед вами – як на долоні, нічого від вас не приховую. Невже ви повірите підлій брехні цієї злої людини?” Не оминуло моє звернення, адресоване цьому підлотнику: “Іване Панасовичу, не я, а ви  зрадили свій народ, свою батьківщину.  У війну 42-го ви добровольцем пішли у Німеччину працювати на фашистів, коли з ними увесь світ боровся.  У нашому колгоспі ще не було такого підлого голови, який обкрадає колгосп і при цьому зневажає і ображає добросовісних колгоспників.  Ви у нашому колгоспі – випадкова людина і народ з полегшенням зітхне, коли вас спекається.  Вам не можна дозволяти керувати нами тому, що ваш фах ветлікаря змушує вас бачити в кожній людині скотину.  Як доказ цьому – ваше  зверхнє ставлення до мене та інших колгоспників. Я ніколи, навіть, не подумав погано про компартію, але кожного разу думаю, як з неї викорінити таких паразитів як ви.  Не вів я  антирадянської агітації, а завжди тлумачу людям, що ви – злодій, негідник і паразит у нашому колективі.  Сьогодні підніметься кожний чесний комуніст і скаже вам про вашу підлість, і про ваші хамські вчинки. Не встиг головуючий запитати: ”хто хоче виступити”, як підвівся Коновал і, попросивши слова, сказав:  “ Я знаю, Петре Івановичу, хто тебе підтримає:  той, хто пропився, той, хто прокрався, – і в кожного комуніста показує пальцем, називаючи їхні гріхи.  Після цього, головуючий зібранням декілька  разів запитав:” хто хоче виступити?”. Але всі мовчали.  Я зрозумів, що не Коновал, а я тут чужий.  Якби був за мною хоч якийсь гріх, сидіти б мені за ґратами. Вони не були комуністами, це були, навіть, не людці, це – слимаки, пов’язані між собою гріхами, про які щойно нагадав Коновал і заткнув їм роти.  Вони знали про злодійства Коновала і мовчали. Так само і голова знав про них і мовчав.  Кругова порука.  Коновал був свій серед чужих, а я – чужий серед своїх.  Я зрозумів, що підтримки мені в цьому колективі не буде, а боротьба – ще тільки почата і невідомо чим закінчиться. На цих убогих духом людей, які вважають себе комуністами, не можна покладатися – підведуть.  З такими комуністами мені не по дорозі.  Я, не дочекавшись закінчення зборів, демон- стративно вийшов з приміщення. На другий день мене повідомили, що ці збори не зараховані.  (Приблизно через рік після цієї історії Коновал уже сидів у в’язниці. До мене зайшов мій бувший прицепщик Сокіл. За чаркою Василь Іванович задався спогадами: –      А пам’ятаєш, як ми давали Коновалу? --  Пам’ятаю, як ви на зборах у рота води набрали, – відповів я. Василь Іванович від сорому почервонів – і більше ми на цю тему  з ним не говорили. Через декілька день по вказівці Коновала відбулося  зібрання тракторної бригади.  Коновал вимагав від трактористів вигнати мене з тракторної бригади, бо я можу заразити антирадянщиною всю бригаду.  Я слово не брав. Трактористи – не комуністи, вони добре провчили голову колгоспу, а мене – відстояли.  Коновал на тому не заспокоївся. Викликав мене другий секретар райкому партії Мотов. З його лайки я зрозумів, що Коновал зі мною не може вжитися в одному колгоспі, що я не даю йому працювати, що райком не дозволить знущатися над Коновалом. Я хотів йому дещо пояснити, та де там.  Мотов на мене кричить, б’є кулаком по столу, не дає мені й слова сказати, не хоче мене вислухати. У цей момент мені здалося, що за столом сидить не Мотов, а Коновал.  Я не втримався і сказав: ”Ворон ворону око не виклює”.  Такого він не чекав.  Мотов, ніби гад, прошипів: “Партквиток на стіл”.  Саме в цю хвилину я подумав, що це такі гади, як Мартиненко, Коновал, цей же Мотов прикриваються партквитком.  А від кого, або від чого, я повинен ним прикриватися?  Чи мені потрібна партія, до якої повлазили явні злодії, пройдисвіти і морочать голови мільйонам людей, що ми найкраще живемо?     Я з такою люттю проговорив: “ з такими гадами, як ти з Коновалом – я в одній партії не буду!” І з такою силою кинув на стіл партквиток, що той ковзнувшись, ударився об живіт Мотова й упав під стіл.  Мені навіть смішно стало, побачивши, як Мотов поліз під стіл за моїм партквитком. Чотири місяці не було у мене партквитка, не ходив на партійні зібрання,  не платив партвнески.  По статуту партії, за такі речі, комуніст автоматично вибуває з рядів КПРС. Тільки не я. Секретар вимагав партвнески, запрошував на зібрання, радив забрати партквиток, не ображатися, а жити як усі. Якось мій сусід, Іван Лазерович, у розмові зі мною сказав: - Ну, що, добився правди, забрали червону книжечку?  Я казав тобі: “мовчи і роби, що  і вони роблять.  Вони крадуть – і ти кради, вони пиячать – і ти пий”.   Ти від них відколовся, почав виділятися, а вони цього не люблять. На другий день, я забрав у райкомі партквиток. Одного разу прийшов з роботи, а мама зустріла мене з новиною: “Заходила циганка і сказала, що ми звідси виїдемо і будемо жити так, що нам будуть заздрити люди”.   Якби не такі складні стосунки з Коновалом, я б і не подумав кидати рідне село, свою маленьку батьківщину. Поговорив з Коновалом, щоб той мене відпустив з колгоспу, але він зі злом промовив: “Так легко ми з тобою не розлучимося”.   Я подав Коновалу свої документи на навчання – звідти прийшов мені виклик. Прочитавши виклик, він сказав: ”На навчання відпущу. Не маю права не відпустити.  Тобі пощастило.” Він дав мені довідку, що відпускає з колгоспу.  Це, як ніщо інше доводить, що за радянської влади селяни були кріпаками. Їх долю вирішувала довідка про відкріплення, що їх відпускають.  Без довідки людина не могла поміняти місце проживання.  Людину без довідки не припишуть, не візьмуть до роботи, чи навчання. Залишив село, своїх рідних, маму, дружину та сина Василя, а сам приїхав у Червону Слободу, що біля Черкас.  На вулиці Гагаріна зустрів хорошу тітку – Добровольську Надію Петрівну, яка погодилася взяти мене на квартиру. Жили вони з дядьком Михайлом у своїй хаті, ніби у затишному гніздечку.  Дітей у них не було, тому я ніби влився у їхню сім'ю.   Тітка Надія вела домашнє господарство і дуже смачно готувала страви, а дядько Михайло, також пенсіонер, але ще мав здоров'ячко – працював. Після домовленості зі старенькими, я пішов до  сільської ради, щоб приписатися.  Голова сільради був інвалід, без руки та ноги.  Під час війни бавився снарядом, який розірвався.  Лікували його у військовому шпиталі і якимось чином зробили документи, що він лейтенант.  За допомогою цієї підробки документів, цей шахрай майже до самої смерті отримував офіцерську пенсію.  Під час чергової пиятики образив чоловіка, з яким у юності підривали снаряди.  Той чоловік заявив владі про його шахрайство. Побачивши цього нещасного каліку, я в душі поспівчував і пожалів його.  Та пізніше зрозумів, що ця людина більше душевна каліка, ніж фізична.  Він, як дві краплі води, був схожий на Коновала: не зовнішністю, а нутром, своєю натурою паразита.  Він відмовив мені у приписці, вимагаючи влаштуватися на роботу, а лиш тільки потім пообіцяв приписати. На мої доводи, що без приписки не беруть до роботи, Голова махнув рукою: “ нічим не можу допомогти, такі правила, такий порядок”. Явно, що треба дати хабара, але я зайшов до негідника голови з іншої сторони.  Приїхав у обком партії і запитав у чиновника: -- Що це за порядки у Червоній Слободі, що  без роботи не приписують, а без приписки – не беруть до роботи?   Я, молодий комуніст, зараз потрапив у безвихідь.       Прошу мені допомоги”. –      Їдьте у сільську раду, там на вас будуть чекати,–  говорить чиновник. Так і сталося.  Цей негідник  голова зустрів мене в коридорі: усміхається, вибачається: “Я ж не знав, що ви… Я ж не знав, що вас….  Чому ж ви мовчали, чому не сказали, що ви?” Дивився я на цього хамелеона і думав: “скільки цей негідник образив селян, здер могоричів за кожну довідку?  Терпить наш народ таку заразу тому, що такий порядок у державі – безправ’я.” Приписався я і забрав до себе дружину, сина Василька. Через три роки ввійшли ми у свою новозбудовану хату. Народився ще один син Ваня.  Мама пішла на пенсію і переїхала жити до нас.  За важку роботу селянки, передової свинарки держава нарахувала їй пенсію 12 карбованців на місяць.  Таке життя відбувалося при Брежнєву. Нам тоді здавалося, що ми гарно живемо, бо ми кращого життя не бачили і те незначне полегшення, для нас було раєм.  У сімдесят першім народилася дочка Валя. Тримали  ми у господарстві корову, гусей, свиней, курей. Потроху почали заощаджувати і гроші.  Ми працюємо, дітки ростуть, а невтомна бджілка – наша мама оберігає нашу сім'ю і весь наш статок.  Сусіди у нас хороші, що ще нам потрібно для щастя, щоб ми були задоволені життям? У сімдесят сьомім році купили в магазині новеньке авто. Старший син Вася навчається на тракториста. Через пару років буде сам на хліб заробляти.  У вихідні ми відвідували своїх родичів, що в Остапівці і в інших областях.  Відвідували пам'ятні місця України, Росії, Молдови та Білорусі.  Виїжджали до Дніпра та в ліс на відпочинок.   Ми жили краще, ніж в Остапівці.        У ті роки, я часто згадував циганку, яка передбачила долю моєї родини. Нам дійсно, люди по-хорошому заздрили.  Шкода, що в людському житті такі ж переміни, як і в природі.  Живе людина добре і раптом на її голову звалилася перебудова, безробіття, інфляція, законами спекуляція. Злодійство, корупція, безвладдя привели Черкаський ДОК до безладу. Метал, деревина, цегла, плита ЖБІ, шифер – усе це через прохідну підприємства повинно поступити на матеріальний склад підприємства. Повинно, але не поступило. Через прохідну на склад поступили лише документи, а весь перерахований мною матеріал осідав на дачних ділянках керівного складу.  Якось так сталося, що я став необраним лідером робітничого руху Черкаського ДОКа. Робітники ішли до мене по захист, просили поради, приносили свідчення про якісь зловживання керівників. Я такий же безправний робітник як і вони, научав їх і запевняв, що тільки разом, згуртовано поборемо зло. Я повів проти керівників-паразитів справжню війну. Ходив по цехах і підрозділах, пояснював робочим наше становище, агітував їх бути активними, організовував мітинги і збори.  Ми вимагали від адміністрації поліпшення умов праці, підвищення заробітку. На одному зібранні прийняли рішення через місяць провести звітно-виборні збори.  Домовилися про день, час та місце. Одного разу, після моєї зустрічі з робітниками в цеху корпусних меблів, мене викликали до директора заводу ДСП. У кабінеті були директор Биков, головний інженер Дука, начальник цеху Маслов.  Ця трійка зажадала від мене відповіді на запитання: хто мене уповноважував виступати перед робочими.  З їх погляду відчувалася недружелюбна прохолода, а з їх вуст у мій адрес летіла загроза. Я відповів: “ Нам набридли брехуни і злодії.  До людей мене посилає моя совість.  Не заважайте мені проводити зустрічі з людьми.  Не бажаєте нам допомагати – не треба, обійдемося, але ви можете залишитися поза колективом. Я так розкрутив колесо реформи на підприємстві, що зупинити вже не можливо.  Противники будуть подолані”.  Після цієї розмови, всі три мої керівники ставилися до мене з повагою і допомагали мені своїми порадами. Настав день звітно-виборчих зборів.  Декілька сот чоловік зібралися у призначений час.  До мікрофону підійшов генеральний директор деревообробного  комбінату Горбунов Григорій Григорович і заявив.  (Важко повірити, але це правда): “Я вас не збирав і збори проводити не буду”. Мов грім пролунав гнів незадоволених людей. Ситуація що склалася, загрожувала зірванням зборів. До мене підійшов Дука,  (я вже його згадував): –        Петре, доля зібрання в твоїх руках. Я підійшов до мікрофона, заспокоїв людей, розповів про ситуацію, яка склалася на підприємстві, про хитрощі Горбунова, про злочини його заступників.  Метрів три від мене стояв Горбунов і закидав погрози на мою адресу, мовляв,  мною займеться КДБ.  Я це почув і відповів так: «Якщо ви вважаєте мій виступ за саботаж і кличете на допомогу КДБ,  то як тоді розцінювати поведінку вашу і вашого зама Ковальчука? Він послав телеграми споживачам нашої продукції, щоб ті не їхали до нас по плиту ДСП, ніби завод стоїть на ремонті, а нам говорите, що від нашої плити відмовилися клієнти. Реалізації плити не стало, завод зупинився.  Це і є економічний саботаж, економічна диверсія.  На себе, на Ковальчука травіть КДБ, а мене – не лякайте, бо  не злякаєте. Ви сьогодні думали посміятися з нас, але ви поплачете. Я, пане Горбунов, хочу знати, чи ви потрібний  нашому колективу?  Товариші! Хто за те, щоб Горбунова звільнити від обов’язків генерального директора? Прошу голосувати».  Ліс піднятих рук показав Горбунову, що його послуг ми не потребуємо.     Його вже ненавиділи на підприємстві. Горбунов підійшов до мене, узявся за мою руку і я відчув, як у нього тремтить рука.  Він був розбитий і переляканий.  У ту хвилину мені було його по людськи шкода. Він тихим, ніби дитячим голосом, попросив:  “Скажи їм, нехай пропустять мене надвір, бо мені погано”.  Після мого звернення люди розступилися, дали йому змогу вийти на свіже повітря…” За місяць до цих зборів, я говорив з головним  інженером об’єднання  Калмиковим Володимиром Івановичем.  Просив його дати згоду бути генеральним директором, але Калмиков мені відмовив. Він послався на те, що головного інженера для об’єднання важче знайти ніж директора.  Я звернувся до начальника цеху Олега Романовича.  Він, після Калмикова, більше за всіх підходив на цю посаду.  Почувши мою пропозицію, Олег Романович вжахнувся і сказав:  “ Не зачіпайте мене, бо як дізнається про це Горбунов – я пропав.  Мені доведеться піти з ДОКа”.  Я його розумів: ризик був великий.           Ці, вовки, загризуть любого, хто стане на їх шляху.  Калмиков їх також боявся, але не зізнався мені.  Ці збори розв’язали найголовнішу задачу. Пізніше,  Калмиков врешті, дав мені згоду бути генеральним директором об’єднання. Калмиков Володимир Іванович – чесний, розумний, скромний інтелігент. Відмінно знає виробництво. До людей уважний, вимогливий і ввічливий.  Він природний демократ. Кращого кандидата на посаду директора нам не знайти.  Йому не було альтернативи.  У мене появилися і недруги, які обіцяли роздавити мене як муху.  Один із замів Горбунова, наглий з наглих, підлий з підлих, який нас найбільше обікрав, обіцяв розтерти мене в порошок.  Я розумів, що це боротьба і треба бути до всього готовим, навіть до найгіршого.  Я просто ненавидів тих, котрі позаочі ганьбили цих негідників, а при зустрічі – готові їм зад лизати.  Від таких хамелеонів ніколи не було і не буде користі загальній справі.  Такі люди огидні, вони гірші від ворога.  Були такі, що прямо казали, що вони підтримають Горбунова, бо він їм у чомусь допоміг. Були й такі, що вважали мене за свого ворога.    Я дуже зачепив їхні інтереси і тепер вони раді б мене розірвати, морально чи фізично знищити. Мої друзі просили мене, щоб я не ходив один, не сідав у чужу машину, поберігся поки пройдуть вибори.   Я, природній відчайдуха, ніколи не боявся і не берігся, у мене не було страху за своє життя.   Мене оберігав Господь.   У мене була ціль.  Поставити директором порядну людину, яка зможе допомогти нам вистояти у цій, незрозумілій перебудові.  Моя мета збулася. Нарешті діждалися зборів, які проводили у Будинку культури “Дружба Народів”.  Такої великої аудиторії я ще не бачив.  Всі місця зайняті. Проходи щільно забиті людьми. Більше тисячі учасників були присутніми на  цих зборах. Люди у своїх поглядах розділилися на три групи: одні з незадоволенням кричали, щоб Горбунова гнати в три шиї,  інші – залишити його, бо у нього є зв’язки у міністерстві, які нам допоможуть. Ще інші говорили, що вони всі падлюки і їм якби дорватися до дерев’яного корита ДОКа.  Мені, дякуючи моєму авторитету на той час, вдалося три рази вийти до трибуни, щоб переконати робітників і службовців, що ніяких зв’язків у Горбунова немає, що у нього зв'язки хіба, що зі злодіями.  Директора і його замісників мало вигнати, їх треба судити за злочини, які вони вчинили.  Я бив цих негідників фактами їх зловживань. Щоб остаточно їх доконати, я скористався гумором: “Подивіться на їх обличчя. Ви побачите експонати алкоголізму”.  Цей хоч і не скромний, але правдивий гумор, приніс мені перемогу. Директором вибрали Калмикова Володимира Івановича. Ця надзвичайно важка перемога принесла мені не тільки радість, а й біду. Я захворів.  Перевантаження не пройшло безслідно. Лікуватися мені довелося у районній лікарні, що у Червоній Слободі. Терапевт Олександр Хабарницький, який мене лікував, буквально на третій день  вимагав від мене хабара і я йому відмовив.  Через день, він мене виписав хворого з лікарні.  Не помажеш – не поїдеш.  Ось так. Невдовзі моє здоров’я знову погіршало, я знову пішов у райлікарню.  У кабінеті терапевта знаходились два лікарі і дві медсестри.  Я звернувся до Ольги Володимирівни, але вона мені відповіла, що сьогодні на прийомі хворих Олександр Георгійович.  Я підійшов до нього і на запитання, що мене турбує відповів: ”Ви не тільки поганий лікар, ви взагалі – погана людина.  Я не хочу, щоб ви мене лікували.  Ці три медпрацівниці, з природньою для жінок цікавістю, слухали нашу розмову.  Ця розмова певно  розійшлася по всій лікарні, бо невдовзі негідник звільнився. Повернуся знову до підприємства.  Правду кажуть, що нова мітла по новому мете. З новим директором підприємство працювало без зупинки і результати нашої праці були дуже хороші.  Ми кожного місяця вчасно одержували зарплатню. Три рази на рік одержували девіденти. Калмиков виріс у колективі від механіка до генерального директора.  Він був перший з директорів, хто без гордині відносився до підлеглих.  Я вимагав від Калмикова звільнити усіх замісників генерального, начальників цехів і підрозділів, хто працював при Горбунові і прокрався.  Цю вимогу перед мною ставили     робочі і ІТЕеровці.  Володимир Іванович мені сказав, що він підписав наказ про їх звільнення, але вони добровільно з кабінетів не йдуть.  Один з цих паразитів Володимиру Івановичу пригрозив фізичною розправою.  Я зрозумів, що Калмиков їх боїться.  Та, щоб не боятися таких гадів, треба бути таким відчайдушним дурнем, як  я.    Ми у чотирьох зайшли у кабінет зама Ковальчука і я йому сказав:  “ Якщо ти за дві хвилини не встигнеш залишити  цей кабінет через двері – ти вилетиш у вікно.  Ковальчук за якусь мить вискочив зі свого обжитого кабінету і більше туди не заходив. Не осуджуйте мене, бо з такими гадами тільки так треба говорити і чинити.  Шкода, що Володимир Іванович Калмиков не довго був нашим директором.  Зараз його з нами немає.  Земелька йому пухом.  Я вже на пенсії. Держава за важку роботу нарахувала мені пенсію, за яку можна купити один чобіт і дешеву сорочку, або п'ять кіло поганої ковбаси.  Таку мізерну пенсію затримують, місяцями не дають.  Якщо люди будуть мовчати, то державні злодії будуть обкрадати їх дітей, їх онуків, їх майбутнє. Та якби нас не знищували голодом, безправ’ям, який би геноцид нам не створювали – нас не знищити.  Українці, навіть мертві оживають.  Саме таке сталося у Драбові. Поїхала тітка Мар'яна з Остапівки у райлікарню, щоб забрати померлого батька.  Приїздить тітка у двір лікарні. На возі труна лежить і поряд з нею сидить на возі тітка Мар’яна за сльозами світу не бачить.            Раптом чує: ” А куди це ти, Мар’яно їдеш? – Запитав воскреслий батько. Жила в Черкасах Олена, жінка з характером, що прославилась на всю область.  Я про неї знав також. Це та Олена, що в ресторані підсіла до двох полковників і, поклавши на стіл 100 карбованців, заспорила з ними, що вона заспіває пісню. Якщо їм сподобається, то вони платять їй по 100 карбованців, якщо ні – забирають її гроші. Погодилися. Заспівала і виграла.  Вона їм виконала Гімн Радянського Союзу. Так, ото ту Олену відвезли у морг, а вона там ожила.  Щоб трохи зігрітися, вона поставила інші трупи до дверей понад стіною, як доміно один до одного, притуливши.  Почала давати команди військового характеру:  “Рівняйсь!”  “Струнко!”  Хтось почув цей крик, (а це було вночі), та ще в зачиненому моргу. Підняли на ноги увесь персонал лікарні.  Налякані люди відкрили двері моргу, а трупи, як колоди, так і впали через поріг.  Олену, після цього випадку ще довго бачили біля церкви, або на цвинтарі, просила милостиню. Були випадки, коли до Обеліска слави приходить колишній фронтовик і читає серед загиблих своє прізвище. Таки живучі ми українці.  Ця живучість нам передалася від наших предків, які в боротьбі з ворогом проходили через вогонь, воду і мідні труби, потрапляли до чорта в зуби. Та й тоді виживали, бо чорту зуби вибивали. Та повернуся до своїх товаришів, які мене запросили на конференцію.  Шкода, що на ній не було М.В.Гоголя.  Він би описав її хід і всю нашу душевну гниль, яка нас не покидає, і напевно, ніколи не покине.   На конференції було всього, окрім здорового глузду.  А вже хамству і підлій брехні окремих директорів – не було меж. Надали і мені слово.  Які можна приймати рішення, коли керівники – сукині сини, прямо у вічі сміються і знущаються з оцих нещасних, обездолених людей?  Яка ж це звітність, коли ніхто не звітував, Коли не присутня ревізійна комісія і її голова? Вони повинні прозвітувати перед нами за кожний цвях, за кожну електролампочку?  Начальники цехів розкрадають майно, за яке при невиплаті зарплати купляють собі дорогі авто, будують гаражі, дачі.  Вагонами розкрадають меблі.  За аферу з податками податкова оштрафувала корпусні меблі у шістсот тисяч? а завод ДСП – в один мільйон двісті тисяч гривень. Через ці та інші злодійства кошти підприємства летять, як дим, у трубу.  Це ваша зарплата, сировина, моя –пенсія.         Я пропоную таких директорів гнати з підприємства. Головуючий Коноваленко лишає мене слова, але зал вимагає, щоб я продовжив свій виступ. *     *     *   Я прожив складне, важке і злиденне життя.  Дякую Господу Богу, що дав мені такий характер, що я зумів захистити себе і інших від злих людей, навчився співчувати людському горю.  Дякую своєму ангелу-охоронцю, який мене оберігав і захищав від біди у лиху годину. Дякую своїй мамі, що вона роками прививала і розвивала в мені ті хороші якості людини, які віками вироблялися у всього людства: любов, терпіння, прощення, честь, совість, правда, співчуття.  Моя матінка не прививала в мені заздрості, зла і помсти.        Я швидко забуваю образу і довго пам'ятаю добро.  Для людей я зробив багато хорошого, а люди зробили для мене ще більше.  Без хороших людей я б не вижив, не збудував хату, не виростив діток, не написав би цих рядків.  Вдячний хорошим людям за їх дружбу, науку, підтримку.  Я зустрічав у своєму житті злих, поганих людей, про декого з них написав. Я їх не звинувачую хоч і осуджую. Зло – не їхня вина, зло наша загальна біда. Нас десятки років навчали світлого майбутнього, а насправді в наші душі прививали зло. Нас учили ворожнечі з іншими народами, робили нас алкоголіками, примушували красти і, майже, безкоштовно працювати.  Брехати – це великий гріх, а ми брехали, бо нас учили і змушували брехати.  Ми забули про любов до ближнього, що кожна людина це жива і вічна душа. Душу треба ростити на хорошому ґрунті, а хороший ґрунт дається від Бога.  Ми ж забули про Бога. Забули, навіть, яка дорога до Бога.  Нас комуністи навчали, щоб ми Бога не знали, та церкви руйнували.  Ми знищили ці святині. Хіба ж ми не винні?  Бог нам усі гріхи простить, тільки навчіться себе і Бога у цім світі любить.  Людина сама зло творила, сама у те зло і вгодила.  Робіть, люди, всюди добро, саме по собі згине зло.  Любіть себе, землю, світ. Це не я захотів, це Господь змусив мене розповісти вам про моє важке, складне і незавидне злиденне життя, яке я так же сильно люблю, як Бога, як вас, як Всесвіт. Для тих, хто мене читатиме, мої щирі побажання.   Щоб не було у вас смути, Усе лихе вам забути. Щастя вам, ласки, терпіння І сонечка більше проміння.                               22 квітня 1992 року.   Червона Слобода.               21 жовтня 2012 року.   Петро Панімаш
  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *